“Сторіс не було, значить не було?”

Помічаю за собою жадібність на особисте.

*поясню

зараз я переіхала в інше місце, в мене відбуваються нові локації, ремонт, нові місця, інші гарні краєвиди…

І хто б міг подумати? Телефон лежить десь у сумці й навіть не намагається стати частиною цього всього.

Здається, що “переїзду не було, якщо його не показали”. Але ось він, просто мій, справжній, без фільтрів і камер.

Учора була в цікавому місці, що будь-який кадр міг би прикрасити стрічку. Але хто про це знає? Ніхто. Бо я вирішила насолоджуватися моментом тут і зараз.
Сніг, вогні, люди, і жодного бажання бачити це крізь екран.

А ремонт? Хоч раз показала нові деталі чи процес? Ні.
Це ж моє. Хочеться просто проживати ці моменти...

Я все частіше вибираю залишати найважливіше в собі.

Емоції, які не треба пояснювати словами.

Враження, які залишаються лише моїми.

Розмови, які не хочеться перетворювати на контент.

Взросління? чи, може, все більше ціную справжнє?

А ви теж так іноді робите — вибираєте залишити свої моменти тільки для себе?

*P.S. І так, якщо раптом ви вимкнули сповіщення на канал, час їх повернути!

Бо є дещо цікаве для вас та вашого контенту, і це варто хоча б побачити :) *