3) Криза в тилу
Українська держава зуміла добре пережити найстрашніші дні війни — перші. На більшій частині територій фронт навіть не існував, контроль втрачався районами та областями. Подібна динаміка конфлікту зараз, мабуть, призвела б до капітуляції, проте тоді правильна інформаційна політика та самоцензура всіх інформаційних площадок призвела до концентрації небачених сил та значних успіхів у стримуванні та зламі експансіоністських планів. Наразі контроль над ЗМІ втрачений, а значна частина населення деморалізована — хоча ситуація на полі бою краща за хаос початку війни й ворог має набагато скромніші успіхи. Це наслідок системної слабкості української держави, котра пускає на самотьок велику кількість питань, маючи мандат воєнного стану на досить радикальні дії по вирішенню інформаційних, корупційних та ін. проблем, що впливають на суспільство.
Водночас РФ зіштовхується з дещо протилежною проблемою — повною демобілізацією та розслабленням на всіх рівнях суспільства. Більш того — це свідома політика уряду, котрий боїться більшої залученості народних мас у військово-політичних процесах й максимально оберігає їх спокій. Водночас, російський уряд переживає важкі часи, бо в нього немає союзників котрі готові дати йому багато грошей закрити усі бюджетні діри, й розриває собі економіку намагаючись збільшити військові витрати, вичерпуючи наявні резерви. Обмеження, що створює російський тил, сильно обмежує військові плани російського уряду.
Загалом відчуття, що в обидвох випадках політичне керівництво має дуже незначний горизонт планування й не має тверезої оцінки того, що відбувається, що робить цю війну насправді набагато більш непередбачуваною ніж собі звикли уявляти різного роду спостерігачі та коментатори. До того ж відстежується несистемність прийняття рішень, загальне враження ніби обидві країни керуються командами "усилить лупашево по всем направлениям".
[3/4]
Українська держава зуміла добре пережити найстрашніші дні війни — перші. На більшій частині територій фронт навіть не існував, контроль втрачався районами та областями. Подібна динаміка конфлікту зараз, мабуть, призвела б до капітуляції, проте тоді правильна інформаційна політика та самоцензура всіх інформаційних площадок призвела до концентрації небачених сил та значних успіхів у стримуванні та зламі експансіоністських планів. Наразі контроль над ЗМІ втрачений, а значна частина населення деморалізована — хоча ситуація на полі бою краща за хаос початку війни й ворог має набагато скромніші успіхи. Це наслідок системної слабкості української держави, котра пускає на самотьок велику кількість питань, маючи мандат воєнного стану на досить радикальні дії по вирішенню інформаційних, корупційних та ін. проблем, що впливають на суспільство.
Водночас РФ зіштовхується з дещо протилежною проблемою — повною демобілізацією та розслабленням на всіх рівнях суспільства. Більш того — це свідома політика уряду, котрий боїться більшої залученості народних мас у військово-політичних процесах й максимально оберігає їх спокій. Водночас, російський уряд переживає важкі часи, бо в нього немає союзників котрі готові дати йому багато грошей закрити усі бюджетні діри, й розриває собі економіку намагаючись збільшити військові витрати, вичерпуючи наявні резерви. Обмеження, що створює російський тил, сильно обмежує військові плани російського уряду.
Загалом відчуття, що в обидвох випадках політичне керівництво має дуже незначний горизонт планування й не має тверезої оцінки того, що відбувається, що робить цю війну насправді набагато більш непередбачуваною ніж собі звикли уявляти різного роду спостерігачі та коментатори. До того ж відстежується несистемність прийняття рішень, загальне враження ніби обидві країни керуються командами "усилить лупашево по всем направлениям".
[3/4]