4) Криза військового планування
Після більше ніж року відсутності військових успіхів під керівництвом столь мудрого полководця та ще півроку ремісії можна констатувати — поки українці "вірили в ЗСУ", найвище військове керівництво вірило у казки у власній голові та весь цей час приймало хибні рішення стратегічного характеру. Самоочевидна думка, що слабший має воювати проти сильнішого асиметрично, шукати слабкі місця та бити там, куди може, виявилась недосяжною для "не-радянських" свєточєй військової думки, котрі з шашкою наголо поклали за Роботино значний людський й материальний ресурс. Головне — що наступали туди, куди треба, а не, наприклад, на погано захищені прикордонні області РФ, тим самим розхитуючи російську військово-політичну машину та вселяючи віру у серця українців, так необхідну їм для подальшої боротьби у цій всенародній війні.
Що стосується російських керманичів, то там, з усією постіронічною серйозністю, можна констатувати — "на болотах все стабільно". Замість утворення дійсно матової ситуації переходу до глибокої оборони, російське політичне керівництво явно вимагає, повторюсь, максимально "усилить лупашево" та продовжувати спроби наступу навіть на малоперспективних напрямках, виснажуючи досить обмежений російський людський та матеріальний ресурс. Вже можна не сумніватися — переконані у власній неминучій перемозі, російське керівництво не бентежиться за те, що останні бажаючі підписатися на піхотну історію навіть за мільйони підходять до кінця, а супутникові знімки складів зберігання з кожним кварталом показують все більш печальну картину. Тут цікавіше те, що почнеться, коли орденоносні гвардії полковники після чергового відправлення механізованої колони на спалення за посадку з трьома дідами, замість нового м'яса та піднятої зі зберігання бронетехніки, отримають у відповідь фігу.
Таким чином, хоч й хворіючи різними хворобами, російське та українське військове керівництво успішно доводять обидві армії до стану "з голой жопой", й в цьому плані українському політичному керівництву варто бути уважним до того, як виділений людський та матеріальний ресурс використовується. Якщо ворог налаштований розбити собі голову за будь яку ціну, задача українського політичного керівництва не дати українським військовим при отриманні ресурсу почати займатися тим самим, бо може наші союзники продовжать нас забезпечувати, але от український народ рано чи пізно виснажиться як фізично, так й морально.
Щиро переконаний, що цю війну переможе той, хто більш мудро та довготривало розпорядиться ввіреним йому ресурсом. Інші фактори просто зведуться до цього інтегрального показника. Й саме в нас, а не противника, є всі шанси зробити цей еволюційний стрибок.
[4/4]
Генерал Залужнии неодноразово повторював: "Наступати потрібно не там, де можна, а там, де треба", – пише Долгоновська.
Після більше ніж року відсутності військових успіхів під керівництвом столь мудрого полководця та ще півроку ремісії можна констатувати — поки українці "вірили в ЗСУ", найвище військове керівництво вірило у казки у власній голові та весь цей час приймало хибні рішення стратегічного характеру. Самоочевидна думка, що слабший має воювати проти сильнішого асиметрично, шукати слабкі місця та бити там, куди може, виявилась недосяжною для "не-радянських" свєточєй військової думки, котрі з шашкою наголо поклали за Роботино значний людський й материальний ресурс. Головне — що наступали туди, куди треба, а не, наприклад, на погано захищені прикордонні області РФ, тим самим розхитуючи російську військово-політичну машину та вселяючи віру у серця українців, так необхідну їм для подальшої боротьби у цій всенародній війні.
Що стосується російських керманичів, то там, з усією постіронічною серйозністю, можна констатувати — "на болотах все стабільно". Замість утворення дійсно матової ситуації переходу до глибокої оборони, російське політичне керівництво явно вимагає, повторюсь, максимально "усилить лупашево" та продовжувати спроби наступу навіть на малоперспективних напрямках, виснажуючи досить обмежений російський людський та матеріальний ресурс. Вже можна не сумніватися — переконані у власній неминучій перемозі, російське керівництво не бентежиться за те, що останні бажаючі підписатися на піхотну історію навіть за мільйони підходять до кінця, а супутникові знімки складів зберігання з кожним кварталом показують все більш печальну картину. Тут цікавіше те, що почнеться, коли орденоносні гвардії полковники після чергового відправлення механізованої колони на спалення за посадку з трьома дідами, замість нового м'яса та піднятої зі зберігання бронетехніки, отримають у відповідь фігу.
Таким чином, хоч й хворіючи різними хворобами, російське та українське військове керівництво успішно доводять обидві армії до стану "з голой жопой", й в цьому плані українському політичному керівництву варто бути уважним до того, як виділений людський та матеріальний ресурс використовується. Якщо ворог налаштований розбити собі голову за будь яку ціну, задача українського політичного керівництва не дати українським військовим при отриманні ресурсу почати займатися тим самим, бо може наші союзники продовжать нас забезпечувати, але от український народ рано чи пізно виснажиться як фізично, так й морально.
Щиро переконаний, що цю війну переможе той, хто більш мудро та довготривало розпорядиться ввіреним йому ресурсом. Інші фактори просто зведуться до цього інтегрального показника. Й саме в нас, а не противника, є всі шанси зробити цей еволюційний стрибок.
[4/4]