Коли у 1962 році США та СРСР опинилися на межі ядерної війни, президент Кеннеді, попри величезні ризики, провів жорстку лінію: блокада Куби та загроза негайного удару по Радянському Союзу стали частиною стратегії залякування. Кеннеді дав зрозуміти, що США готові йти до кінця, щоб захистити свої інтереси та безпеку своїх союзників. Насамперед саме це переконало СРСР відступити й запобігло катастрофі.
Сьогодні ж світ бачить зовсім інший підхід. З перших днів повномасштабної війни Путін перевіряє Захід на міцність, крок за кроком розсовуючи рамки дозволеного. Буча, Маріуполь, удари по цивільній інфраструктурі — це залишалося без адекватної відповіді з боку тих, хто проголошував себе захисниками демократії та свободи.
США, які мали очолити опір агресору, натомість витрачали час на обговорення "червоних ліній". Байден та його адміністрація неодноразово заявляли, що не хочуть провокувати Росію, уникаючи кроків, які могли б призвести до "непередбачуваних наслідків". Ця стратегія, заснована на страху перед ескалацією, показала свою неспроможність. Росія, як і будь-яка диктатура, сприймає стриманість як силу, або як слабкість. Путін підвищує смертельні ставки, дивлячись на обережний Захід із зухвалою бандитською усмішкою. Україна ж сплачує криваву ціну за цю обережність.
Вчорашня атака балістичною ракетою — приклад того, як нерішучість та спроби "не провокувати" лише підштовхують агресора до нових злочинів. Історія Карибської кризи вчить нас, що лише жорсткість та демонстрація готовності йти до кінця здатні утримати супротивника від ескалації. Саме це і врятувало світ у 1962 році. І послужило – парадоксальним чином – справі міжнародної стабільності.
Джерело
Сьогодні ж світ бачить зовсім інший підхід. З перших днів повномасштабної війни Путін перевіряє Захід на міцність, крок за кроком розсовуючи рамки дозволеного. Буча, Маріуполь, удари по цивільній інфраструктурі — це залишалося без адекватної відповіді з боку тих, хто проголошував себе захисниками демократії та свободи.
США, які мали очолити опір агресору, натомість витрачали час на обговорення "червоних ліній". Байден та його адміністрація неодноразово заявляли, що не хочуть провокувати Росію, уникаючи кроків, які могли б призвести до "непередбачуваних наслідків". Ця стратегія, заснована на страху перед ескалацією, показала свою неспроможність. Росія, як і будь-яка диктатура, сприймає стриманість як силу, або як слабкість. Путін підвищує смертельні ставки, дивлячись на обережний Захід із зухвалою бандитською усмішкою. Україна ж сплачує криваву ціну за цю обережність.
Вчорашня атака балістичною ракетою — приклад того, як нерішучість та спроби "не провокувати" лише підштовхують агресора до нових злочинів. Історія Карибської кризи вчить нас, що лише жорсткість та демонстрація готовності йти до кінця здатні утримати супротивника від ескалації. Саме це і врятувало світ у 1962 році. І послужило – парадоксальним чином – справі міжнародної стабільності.
Джерело