КАТЯ, 9 РОКІВ.

Її видавали слова нетутешні,
І погляд, просочений викликом,
Потріскані губи, неначе черешні,
Боліли їй внутрішнім вивихом.

Трималась окремо, цуралася класу,
Ми крик її чули без голосу,
Була уособленням дикого часу,
Зерном з погорілого колосу.

Вона певно наша, це видно одразу,
З Херсону, а може із Маріка,
А може з забутого богом Донбасу,
Лишилась в очах її паніка.

Та тільки но в небі запахло весною,
І квітами вкрилася вулиця,
Вона задзвеніла лункою струною,
Так ніби, навмисне, забулася....

©Павло Деркач
12.05.2024