Валерій Прозапас:
Страшною ціною приходить усвідомлення необхідності вступу України в НАТО;
після втрачених років "какой разніци", після всіх цих "не ходимо куди не зовут", ігнорування самітів, вскукарєків колективного Арєстовіча про "вторгнення началось із-за НАТО в Конституції" і т.д. - нарешті стремління українців твердо фіксує соціологія, і на це змушена реагувати влада.
Проте одного усвідомлення і бажання мало, проблема інституційної неготовності України нікуди не ділась, бо в НАТО вступає вся держава, а не тільки армія.
І ми з нашим кривим правосуддям імені Портнова-Татарова, як наслідок з мільярдними зловживаннями на оборонці, узурпацією повноважень "5-6 менеджерами", зруйнованим парламентаризмом та згвалтованим самоврядуванням, знищеною системою призначень на державні посади професіоналів (місце яких зайняли сексологині), з ублюдочним "єдыным марафоном" можемо скільки завгодно кричати "Байден-Трамп, почєму ми до сіх пор нє?!" та присилати на асамблеї інстаблогеринь - толку не буде, в НАТО цінують процедури, передбачуваність, професіоналізм, результат.
Історія тільки одного тижня з бракованими мінами та призначенням медведчуковського викормиша на "стратегічні комунікації" зайвий раз підкреслює наскільки далеко ми від стандартів НАТО;
і скільки треба змінювати не тільки в риториці "нових ліц", а перш за все в менталітеті народа, який врешті решт має навчитись не жити в нав'язаних ілюзіях та не насміхатись зі смертельних небезпек.
Але попри те важливий крок зроблено, українці нарешті формулюють чіткий образ майбутнього - тепер суспільству залишилось усвідомити, хто його може втілити в життя, які політичні сили здатні виконати колосальний обсяг роботи (як колись у випадках з безвізом і Томосом), а не кормити його безкінечними "самітами", "формулами", "планами" та іншою позітівною маячнею.
Почекаємо.
Страшною ціною приходить усвідомлення необхідності вступу України в НАТО;
після втрачених років "какой разніци", після всіх цих "не ходимо куди не зовут", ігнорування самітів, вскукарєків колективного Арєстовіча про "вторгнення началось із-за НАТО в Конституції" і т.д. - нарешті стремління українців твердо фіксує соціологія, і на це змушена реагувати влада.
Проте одного усвідомлення і бажання мало, проблема інституційної неготовності України нікуди не ділась, бо в НАТО вступає вся держава, а не тільки армія.
І ми з нашим кривим правосуддям імені Портнова-Татарова, як наслідок з мільярдними зловживаннями на оборонці, узурпацією повноважень "5-6 менеджерами", зруйнованим парламентаризмом та згвалтованим самоврядуванням, знищеною системою призначень на державні посади професіоналів (місце яких зайняли сексологині), з ублюдочним "єдыным марафоном" можемо скільки завгодно кричати "Байден-Трамп, почєму ми до сіх пор нє?!" та присилати на асамблеї інстаблогеринь - толку не буде, в НАТО цінують процедури, передбачуваність, професіоналізм, результат.
Історія тільки одного тижня з бракованими мінами та призначенням медведчуковського викормиша на "стратегічні комунікації" зайвий раз підкреслює наскільки далеко ми від стандартів НАТО;
і скільки треба змінювати не тільки в риториці "нових ліц", а перш за все в менталітеті народа, який врешті решт має навчитись не жити в нав'язаних ілюзіях та не насміхатись зі смертельних небезпек.
Але попри те важливий крок зроблено, українці нарешті формулюють чіткий образ майбутнього - тепер суспільству залишилось усвідомити, хто його може втілити в життя, які політичні сили здатні виконати колосальний обсяг роботи (як колись у випадках з безвізом і Томосом), а не кормити його безкінечними "самітами", "формулами", "планами" та іншою позітівною маячнею.
Почекаємо.