Гарбузове намисто

Кілька днів тому ви відкрили посилання на програму безплатної перекваліфікації українців від Prometheus приблизно з такими думками:
«треба подумати»
«час ще є»
«заповню потім»

Так от, потім вже настало ⏳
Сьогодні останній день, щоб подати заявку на навчання.

Великий шлях розпочинається з одного невеликого кроку 💫
↓↓↓
https://cutt.ly/5eDLnBK9

Нотатки із книги «Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом» Тетяни Терен.

Частина друга:

На кожну ситуацію діє так багато різних чинників, що дійсно всьо повʼязано через цю групову дію. Навіть якщо я сам не впливаю на цей момент, я належу до певної групи чи системи, яка впливає на загальну ситуацію.

У мене зʼявилася ще така нова літературна думка про то, що віднаходження невидимих звʼязків між двома випадково взятими обʼєктами — це і є література.

Ми називаємо ностальгією різні почуття, а насправді за визначенням то є «альгія» — біль, болісна туга. Ми ж часто називаємо ностальгією не біль, а привʼязаність, жаль, спробу повернутися в минуле чи меланхолійні спогади. Найкрайнішим виявом ностальгії є то, що ти не можеш добре почуватися без того, за чим болить. Ось тоді вона шкідлива.

Взагалі я схильний до географічного проміскуїтету: мені дуже добре в тих місцях, де я опиняюся. Можливо, це така особливість фізіології: я відразу розчиняюся в місті, а воно входить у мене, і я вже почуваюся там так добре, як ніде.

Читання перед письмом потрібне для того, щоби дістати насолоду і не «влетіти» в чуже письмо. А разом з тим часто воно мені потрібне для знаходження ритму, настрою. Я можу настрій першого речення передати собі сам у якійсь руханці — ході, усмішці, позі, жесті. Тобто я сам собі можу задати той настрій і ритм, в якому писатиму. І, підбираючи цей бажаний ритм для тексту, я можу почитати кількох авторів, які у мене асоціюються з ним, щоб побачити, як вони починають перші такти своєї мелодії.

Якщо дивитися на літературу як на дарування часу, то роман є ідеальним місцем для створення хронотопу. Він є квитком для читача в певне сконструйоване місце, в якому читач може побути певний час.

На моє переконання, роман — це своєрідна екскурсія. Тут я маю зробити уточнення. Для мене всі твори діляться на репортажі й екскурсії. Я говорю тут про репортаж не як жанр, а як принесення чогось із певного місця, тоді як екскурсія — це запускання читача у певне створене місце.

Варто бути таким, щоби тебе любили. Любов до самого себе в такому разі вимірюється отриманою любовʼю. Якщо тебе люблять, значить, ти любиш себе. Тому для того, щоби полюбити себе, треба поводитися так, щоб тебе любили чи принаймні не ненавиділи.

Я дочитала інтервʼю-ріку з Прохаськом, себто книгу Тетяни Терен «Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом»

Зберегла чи не найбільше нотаток за всю історію свого читання.
Відібрала найвлучніші й ділюся з вами.

Частина перша:

Я зрозумів, що всі явища і процеси розраховані так, що коли бодай на макове зерня більше — нічого не вийде, на макове зерня менше — теж не вийде. Всьо у природі страшенно виважено і проміряно. Всі характеристики, швидкості, реакції — всьо задумано так, що тільки трішки зміниш котрусь із них — і життя не буде.

Я чув такі твердження, що треба намагатися бути вічно молодим душею. Але мені здається, що це неприродно. Настає момент, коли подорослішати потрібно, і втікати від цього, як на мене, недобре.

Кожен із нас — більше чи менше, — але все ж схильний до контролю, а ознакою старіння є тяжіння до гіперконтролю, який насправді вже не є потрібним. Що старша людина, що менше у неї сил для того, щоб впливати на певні речі, то більшим стає її бажання контролювати то, на що вона вже не може вплинути. В такому разі розширення інформаційного простору, який намагаєшся майже патологічно гіперконтролювати, але на який не маєш особливого впливу через приреченість на тілесність, є ознакою старіння.

Душа є, ми її звідкись дістаємо під час народження, і ось Земля є майстернею, в якій душі обтесуються. Просто за своєю технологічною картою душа потребує проходження через земне тілесне життя. І ми всім своїм існуванням цю душу якимось чином обробляємо, шліфуємо. І знову ж таки — кожен це робить, як уміє, і ніхто не знає, що вийде наприкінці й на що той чи інший гатунок душі піде. Можна прожити ціле життя, а потому виявиться, що ні для чого ця душа не придатна. І не тому, що вона погана, а просто тому, що на той момент для того призначення душ, яке нам невідоме, саме ця буде не потрібною. Тому для нас найважливіше - проживати земне життя, шліфуючи, кожен по своєму, заготовку своєї душі.

Отже, для тебе молитва — це не прохання, а насамперед вдячність?
Для мене це момент, коли я нагадую собі про контакт із Богом. Я відновлюю в собі відчуття, що я при Нім, а Він при мені. Я Його підтримую, а Він підтримує мене — незалежно від того, чи щось вдалося з людської точки зору, чи ні.

Звісно, страху смерті може не бути, але при цьому психічно здорова людина не здатна вбити в собі інстинкти і рефлекси самозбереження. Тобто навіть якщо ти не боїшся смерті, цей інстинкт у певні моменти спрацює так, щоб найгіршого не сталося.
— Шоб ти не переходив дорогу на червоне світло...
...і не тому, що ти боїшся, що тебе зібʼє машина, а тому, що ти не повинен дати машині себе збити.

На рівні чуттєвому знаки приходять тоді, коли є усвідомлення, що всьо правильно, що ти робиш саме то, що збігається з Божим задумом. Коли ти думаєш: «Боже, як добре, що я живу і це бачу!» — це момент повного злиття з космосом.

Від самого дитинства і дотепер я думаю, що насолода і приємність це найсенсовніші речі. Я дуже люблю кайфувати, і навіть, коли я роблю щось, що мені не подобається, я все одно придивляюся, де там можна спертися на якусь приємність.