Хренові книжки

«Роздуми про двадцяте століття» – книга, що змінює погляд на історію

📖 Тоні Джадт та Тімоті Снайдер

Я давно обіцяв написати відгук на цю книжку, і ось нарешті час прийшов. Прочитав її за пів року до початку повномасштабної війни, і досі вважаю однією з найсильніших для мене за останні 10 років.

📌 Як читати цю книжку правильно?
Щоб отримати максимальне задоволення та користь, я раджу спершу прочитати «Після війни» Тоні Джадта (ось мій відгук:
👉 частина 1
👉 частина 2)

Я ж зробив помилку – прочитав «Роздуми» без підготовки, що значно ускладнило процес. Книга вимагає хорошого розуміння історії Європи та Америки у ХХ столітті, політичних ідей, філософських напрямів та ключових мислителів того часу. Без цього знання читачу доведеться часто гуглити, перечитувати, розбиратися – що, власне, я і робив.

📌 Про що ця книга?
Це діалог двох істориків-інтелектуалів, які рефлексують над подіями ХХ століття – його успіхами, провалами, трагедіями. Важливою особливістю є форма подачі: Тоні Джадт на момент роботи над книгою був важко хворий на БАС (боковий аміотрофічний склероз) і самостійно писати вже не міг. Тому Тімоті Снайдер запропонував спільний формат бесіди, яку вони й реалізували. Останні розділи Снайдер дописував уже самостійно, завершуючи працю друга.

📌 Чому варто читати?
✔️ Два різних погляди на події ХХ століття від двох видатних інтелектуалів
✔️ Глибокий аналіз ключових історичних процесів – як Європа стала такою, якою ми її знаємо
✔️ Рефлексія над тим, як минуле впливає на сучасність (що особливо важливо для нас зараз)
✔️ Чесні розмови про складні теми – політичні режими, тоталітаризм, демократію, відповідальність інтелектуалів
✔️ Можливість отримати інший або значно глибший погляд на історію

Для мене ця книга стала відправною точкою в роботі над власною гуманітарною освітою. Вона дала зрозуміти, що глибоке знання історії допомагає краще розуміти сучасність.

📌 Підсумок
Це інтелектуальна розмова, що змушує мислити, сперечатися, переосмислювати. Але не читайте її без підготовки – це буде схоже на стрибок у холодну воду. Якщо ви готові до складних, але неймовірно цікавих роздумів про ХХ століття, сміливо беріться за цю книгу.

📚 Читайте, розвивайтеся і насолоджуйтеся! Адже наше майбутнє напряму пов’язане з минулим.
#відгук
#нонфікшин

Для новачків, час від часу пишу не лише про книжки, а і фільми/кіно. Прошу прийняти і простити:)))

🎬 «Єретик» (2024) – психологічний горор із чудовою атмосферою та естетикою.

🚪 Якщо ви, як і я, вже давно втомилися від однотипних скрімерів і тупих рішень героїв у хорорах, то «Єретик» може вас приємно здивувати. Це рідкісний випадок у жанрі – психологічний горор, який тримається не лише на дешевих прийомах, а на атмосфері, грі акторів і цікавих питаннях.

📌 Що в ньому цікавого?
✔️ Несподіваний розвиток сюжету – починається як класика жанру, але швидко збиває з ніг
✔️ Атмосфера – відчуття тривоги не залишає до самого фіналу
✔️ Візуальна естетика – чудова робота з тінями, світлом і кольорами, що створює відчуття справжнього занурення
✔️ Гра акторів – особливо Хʼю Гранта, який давно вийшов за рамки своїх класичних романтичних ролей
✔️ Питання віри, релігії, сумнівів – не так глибоко, як у серйозних драмах, але на рівень вище стандартного хорору

📌 Але не перебільшуємо
Так, це не інтелектуальне кіно, а горор із усіма жанровими обмеженнями. Проте емоційна напруга, візуальна складова та атмосферність вигідно відрізняють його від більшості сучасних жахастиків.

🎭 Вердикт: якщо хочете свіжий, стильний , атмосферний горор, із ознаками інтелекту — варто подивитися.
#кіносеріал

📖 Іван Франко – «Сойчине крило»

Цього року вирішив більше уваги приділити українській класиці. Почав із Франка. Знаю, знаю, всі його поважають, але в мене були упередження – у школі «Борислав сміється» не зайшов зовсім. Тому вирішив узяти щось простіше. І, схоже, не прогадав.

«Сойчине крило» – мелодраматична новела із приємною кінцівкою. І що важливо – вона живіша, ніж більшість творів, які мені доводилося читати в межах шкільної програми.

📌 Що сподобалося?
✔️ Простий, мелодраматичний, проте реалістичний сюжет, без зайвої патетики
✔️ Персонажі не картонні, а живі, суперечливі, цікаві
✔️ Коротко, але змістовно – тексту небагато, але історія самодостатня

📌 Що цікаво?
Уже після завершення залишилося відчуття, що хочеться дізнатися більше про життя головної героїні.

📌 Вердикт
Не дивно, що цей твір зараз читають у школах – він легкий, захопливий, із любовною лінією та пригодами. Гарний вибір, якщо хочете почати знайомство з Франком і не хочете одразу занурюватися у щось надто важке.

✅ Прослухав в аудіоформаті – отримав задоволення. І тепер планую рухатися далі з Франком.
#відгук
#художня

Кодзуо Ішігуро – Художник хиткого світу

Якось я казав, що захоплююсь вмінням Ішігуро оспівувати рутину та буденність. Це його фірмовий стиль: він бере звичайні речі, наповнює їх підтекстами та змушує читача вчитуватися між рядків. Але якщо в «Не відпускай мене» це працювало і тримало увагу, то тут… ну, занадто.

📖 Про що ця книга?
Формально – про старого художника, який підбиває підсумки життя, згадує молодість, рефлексує над минулим і намагається знайти виправдання своїм вчинкам. Фактично – це глибоке занурення в пам’ять, спокуту, суспільне забуття та те, як людина пристосовується до змін світу.

💡 Що тут хорошого?
✔️ Головна тема – пам’ять та її викривлення. Дуже актуально і для нас. Як люди сприймають власне минуле? Як виправдовують свої дії? Як суспільство «забуває» історичні злочини, але не завжди пробачає їх учасників?
✔️ Поствоєнна Японія. Тема мистецтва, культури, розчарування та трансформації нації після війни – цікавий пласт для тих, хто хоче глибше зрозуміти історичний контекст.
✔️ Ішігуро – майстер підтекстів. Він не пише прямо, він натякає. Іноді це захоплює, іноді – виснажує.

⚖️ Що не зайшло?
🔹 Занадто багато рутини. Тут просто море побуту, деталей, спогадів, які не ведуть до кульмінації. Так, це робить роман реалістичним, але мені це було нецікаво досліджувати.
🔹 Немає виразного конфлікту. Це одна з тих книг, де сюжет – не головне, важливіше сам процес роздумів. Але коли цей процес стає монотонним – втримати увагу важко.
🔹 Дуже неоднозначне враження. Не можу ні радити, ні відмовляти від читання. Тут багато важливих тем, але якщо не захопитеся стилем Ішігуро – буде нудно.

📌 Вердикт
✅ Книга, яка може зачепити, якщо зайде стиль автора. Але якщо ви не готові занурюватися в роздуми літнього чоловіка про мистецтво, пам’ять і помилки молодості, краще обрати щось інше.

📚 Прослухав у додатку Абук – начитка хороша, але вона не змогла врятувати мій інтерес. Ну і, чесно кажучи, обкладинка видавництва Старого Лева мені була цікавішою за саму книгу.
#відгук
#художня

🔥 Ден Сіммонс – Гіперіон. Книжку прочитав дуже давно, але вона досі в моєму топі.

📖 Чому ця книга особлива?
Це не просто чергова космоопера. «Гіперіон» – це фантастика, що вийшла за межі жанру. Вона поєднує містику, філософію, політику, релігію, літературні відсилки та психологічну глибину. Це книга, яка змушує думати, а не просто розважатися.

💡 Сильні сторони «Гіперіона»
✔️ Формат – книга структурована як «Декамерон» або «Тисяча і одна ніч». Герої розповідають свої історії, кожна з яких – окремий жанровий шедевр. Це дозволяє по-новому поглянути на сюжет і світ.
✔️ Персонажі – глибоко пропрацьовані, неоднозначні, психологічно реалістичні. У кожного свій голос, мотивація та особиста драма.
✔️ Тематика – книга підіймає серйозні питання: що таке релігія в техногенному світі, наскільки людина залежна від технологій, як історія повторюється в різних масштабах.
✔️ Світобудова – ретельно виписаний всесвіт, в якому поєднуються високі технології, антична та середньовічна культура, космічні війни та філософські дискусії.
✔️ Стиль – Сіммонс не просто пише, а створює літературний простір. Його мова багата, образна, інтелектуальна.

⚖️ Про серію загалом
🔹 Перша книга – самодостатня. Вона має завершену композицію, і якщо не хочете розтягувати серію, можна зупинитися тут.
🔹 Далі йдуть ще три книги («Падіння Гіперіона», «Ендіміон», «Тріумф Ендіміона»). Вони цікаві, але вже не такі потужні. Якщо вам зайшов світ, то варто читати далі. Але якщо перша книга залишить відчуття завершеності – продовження можна спокійно пропустити.

🎯 Вердикт
📚 «Гіперіон» – це фантастика для тих, хто хоче більше, ніж просто космічні пригоди. Глибокий, інтелектуальний і атмосферний роман, який залишає слід у свідомості.

🔹 10/10. Обов’язковий до прочитання.
#відгук
#фатастика
#ретроспектива

Сьогодні багато дописів:)
Ви просили (або не просили😂). А ми зробили. Книжковий клуб! В Житомирі. Кому цікаво, реєструйтесь

forms.gle/sKggwtENgE97fz1F7

Марія (2024), реж. Пабло Ларраїн

Фільм, після якого хочеться слухати оперу, носити чорні окуляри, сидіти біля вікна і сумно дивитися на дощовий Париж.

Про що це кіно?
Ларраїн знову взявся за біографічну драму, і цього разу його об’єктом стала Марія Каллас – легендарна оперна діва, що в останні роки життя опинилася в самотності, спогадах і внутрішніх монологах. Якщо ви бачили його «Джекі» або «Спенсер», то знаєте, що режисер не знімає традиційні байопіки. Це скоріше портрет, що живе емоціями, образами та настроєм, ніж класична біографічна історія.

І тут у центрі всього – Анджеліна Джолі, яка буквально розчинилася в образі Каллас. Голос, манери, емоції – усе зроблено так тонко і переконливо, що іноді здається, ніби дивишся документальні кадри.

Що у фільмі сильне?
🎭 Атмосфера Парижа 1970-х – таке враження, що знімальна група просто перемістилася в часі і привезла нам справжній шматок тієї епохи.
🎼 Музика – зрозуміло, що тут буде багато опери, але вона не просто фон, а окремий персонаж.
🎬 Стиль Ларраїна – елегантний, меланхолійний, витончений, з відчуттям, що кожен кадр можна роздрукувати і повісити на стіну.
💔 Самотність і слава – ця тема завжди виграшна, але тут вона особливо пронизлива, бо Каллас втратила не просто сцену, а голос, тобто своє головне призначення.

Що може не зайти?
⚠️ Фільм повільний, розмірений, місцями майже театральний. Якщо вам потрібен динамічний сюжет, інтриги, скандали – цього тут немає.
⚠️ Це не класичний байопік, тому якщо ви не знайомі з історією Каллас, то деякі моменти можуть залишитися незрозумілими.

Вердикт:
Якщо вам подобаються глибокі психологічні драми, що більше про настрій, ніж про події, «Марія» – чудовий вибір. Але якщо хочеться екшену чи класичної біографії, то краще пройти повз.

Моя оцінка: 8/10. Витончено, меланхолійно, пронизливо, естетично.
#відгук
#кіносеріал

І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія напередодні війни. Девід Маккін

Такі книжки в буремні часи стають ще більш актуальними. Девід Маккін поставив перед собою амбітну мету – подивитися на події 1932-1941 років через призму американської дипломатії, особливо через діяльність дипломатів США у Радянському Союзі, Німеччині, Франції, Англії та Італії.

📖 Про що ця книга?
Загалом можна сказати, що це завдання авторові вдалося. Прочитавши її, ви отримаєте багато відповідей на питання:
🔹 Як діє дипломатія в період наростання глобального конфлікту?
🔹 Як особисті судження та упередження дипломатів впливають на формування державної політики?
🔹 Чому США так довго зберігали нейтралітет і не поспішали втручатися в європейські справи?
🔹 Чи дійсно посол Джозеф Кеннеді (батько майбутнього президента США) симпатизував фашистам?
🔹 Чому, попри зростаючі переслідування, більшість євреїв не змогли емігрувати до США, коли ще була така можливість?
І це лише частина тих питань, на які дає відповіді книга.

Головне – Маккін не скочується в ідеалізацію чи демонізацію жодного з головних персонажів. Він намагається зберігати нейтральність і аналізувати історію без зайвих емоцій, що в подібних книжках рідкість.

⚠️ Що не так із книгою?
1️⃣ Деякі розділи виглядають як компіляція відомих фактів і не додають нічого принципово нового.
2️⃣ Деякі події, які мали б бути ключовими для дипломатичної історії, залишаються практично без пояснень (наприклад, взаємодія США з Японією).
3️⃣ Автор значно більше фокусується на дипломатичних звітах, ніж на розвідданих чи ширших аспектах зовнішньої політики. Складається враження, що рішення ухвалювалися виключно на основі звітів послів (що навряд чи відповідає реальності).

📌 Висновок
Ця книга пропонує оригінальний погляд на події передвоєнного періоду і може значно поглибити розуміння того, як працювала американська дипломатія. Але важливо мати хоча б базове уявлення про політичну ситуацію того часу – інакше читати буде складно.

Якщо ви цікавитеся міжнародною політикою, історією Другої світової війни та її передумовами, ця книжка стане гідним доповненням до вашого списку читання.

✍️ Про автора
Девід Маккін – американський історик, письменник і дипломат. Він працював у Державному департаменті США та є автором кількох історичних праць, зокрема про міжнародні відносини та політичні процеси ХХ століття. Його роботи відзначають за ґрунтовний аналіз і увагу до деталей, хоча іноді їх критикують за надмірну залежність від дипломатичних джерел.
#відгук
#нонфікшин

Довіра. Ернан Діаз

Мені пощастило — перша книга, прочитана цього року, одразу виявилася настільки потужною! Але, як то кажуть, почнемо з початку.

Офіційний синопсис звучить так:
Бенджамін і Гелен Раски немов створені одне для одного. Ексцентричні напіввідлюдники, що мають статус небожителів і небачені статки. Він — орудар на фінансовому ринку, вона займається доброчинністю. Аж раптом у Гелен зроджується тривожність, проростаючи безладними монологами. Чи Бенджамін слухатиме? Чи зможе витягти дружину з мороку божевілля? Про смерть героїні з перших сторінок роману «Зобов’язання» такого собі Гарольда Веннера свого часу дізнався мало не весь Нью-Йорк.

І це… майже ні про що. Синопсис навіть близько не розкриває, що чекає на читача. А обкладинка — взагалі безлика і невиразна. Я рідко звертаю увагу на зовнішній вигляд книги, але якби мені її не порадили, я б подумав, що це чергова “прохідна” історія.

Можливо, це навмисний задум видавців, бо і опис, і обкладинка, як і сама книга, — значно більше, ніж здаються на перший погляд. Ця книга, вибачте за кліше, як цибулина: її потрібно довго “розгортати”, щоб дістатися найцікавішого. Але, на відміну від цибулі, цей процес дійсно приносить задоволення.

Автор майстерно розкриває життя, злети і падіння однієї нью-йоркської родини через призму чотирьох різних творів. Це зроблено настільки філігранно, що від книги неможливо відірватися.

Чому книгу варто читати:
• Психологічна глибина сюжету. Постійне розкриття персонажів на нових рівнях.
• Цікаві персонажі. Вони багатогранні й розвиваються протягом усього твору.
• Фінансові інтриги. Описані простою і зрозумілою мовою.
• Нью-Йорк як окремий персонаж. Атмосфера міста настільки жива, що відчуваєш себе частиною його історії.
• Погляд на “Велику депресію”. Захопливий і глибокий контекст.
• Захопливий трилер. Історія тримає в напрузі до останньої сторінки.
• Прекрасний стиль автора. Велика кількість влучних цитат, наприклад: «Свою освіту ми починаємо ще за три покоління до нас!» Як вам таке?

Висновок:

Це чудова книга, яка отримує від мене найвищий бал. Читайте — не пошкодуєте!

Ернан Діаз — американський письменник аргентинського походження, народився в Буенос-Айресі, але більшу частину життя провів у Швеції та США. Здобув ступінь доктора філософії в Нью-Йоркському університеті, працював у галузі академічної літератури, а також викладав. Його дебютний роман “In the Distance” (2017) став фіналістом Пулітцерівської премії, а також здобув чимало інших літературних нагород. Діаз вирізняється унікальним стилем письма, у якому поєднуються глибока філософська рефлексія та захопливі сюжети.

Так, роман “Довіра” (Trust) Ернана Діаза отримав визнання та нагороди. Основні відзнаки:
1. Пулітцерівська премія з художньої літератури (2023) – роман став одним із двох лауреатів у цій категорії. Це підкреслює високий рівень якості та важливість книги в літературному світі.
2. Популярність серед літературних критиків і читачів – “Довіра” отримала позитивні рецензії у багатьох провідних виданнях, таких як The New York Times і The Guardian. Її також внесли до списків найкращих книг року за версією кількох авторитетних ресурсів.
#відгук
#художня

І знову про читання: моє і не тільки

За останні кілька тижнів я не раз чув цікаві думки та, не побоюся цього слова, міфи про мої читацькі звички. Тож вирішив їх трохи розвінчати або принаймні пояснити свою позицію.

1. "Ти, напевно, читаєш книжки за методикою швидкочитання?"
Ні, ніколи. Хоча я колись пробував вивчитися цьому мистецтву, скажу вам відверто: мені геть не сподобалося. По-перше, задоволення від процесу читання немає зовсім. По-друге, матеріал засвоюється дуже поверхово. А я щиро вірю, що читання має приносити не лише користь, але й задоволення. Тому ніякого швидкочитання — читаємо усвідомлено, насолоджуємося процесом і запам'ятовуємо, що читаємо.

2. "Ти, мабуть, не читаєш книжки, а лише переглядаєш?"
Див. пункт перший. :)

3. "Ти справді прочитав 100 книжок минулого року?"
Якщо бути точним, то не зовсім. Я почав читати близько 100 книжок, але з них десь 8 так і не дочитав, бо вони мені не зайшли. Тож прочитав *майже* 100. Але цього року кількість, напевно, буде трохи меншою, бо я вирішив братися за більш "довгочити". Наперед вибачайте — відгуків на каналі буде трохи менше.

4. "Ти точно прочитав всі ці книжки цього року?"
Ні, не всі. Я часто вказував, що деякі книжки, про які я писав, прочитав ще раніше, ніж цього року.

5. "Хто тобі пише відгуки?"
Ніхто. Я пишу їх сам. Єдине, що іноді редагую текст за допомогою ChatGPT (ви зараз читаєте відредаговану версію, якщо що :) ).

І тепер кілька слів на завершення. Для мене читання — це задоволення, психотерапія і шлях до розвитку. Вести цей канал — це задоволення в квадраті, бо він дисциплінує мій процес читання й слухання книжок, а також дає змогу ділитися думками з вами, і бачити ваші реакції, це надихає.

Тож читайте, розвивайтесь, отримуйте задоволення і все таке інше. :) А в коменти пишіть, що ви про це думаєте!

Відчуваю себе не в тренді… більшість книжок не читав і не збираюсь:)))
А у вас як? Щось читали? Як враження?

Джо Аберкромбі. Серія “Перший закон”

Якщо ви шукаєте щось із категорії “фентезі для тих, хто втомився від фентезі”, то вітаю, ви його знайшли! Джо Аберкромбі створив світ, який нагадує темне підземелля без виходу, а потім наповнив його героями, які точно хотіли б звідти вибратись, але замість цього постійно наступають на одні й ті ж граблі — і це просто прекрасно.

Про що це?

Це не про світле й героїчне фентезі, де добрі хлопці перемагають злих, і всі в кінці живуть довго і щасливо. У світі “Першого закону” немає ні добрих хлопців, ні щасливих фіналів. Є лише морок, кров, зрада, та несподівані події, які перевертають усе з ніг на голову.

Герої? Неочікувано живі. Головний герой-калека, який терпить біль, як норму життя. Скажений варвар, який мріє не про велику битву, а про спокій і тепло дому (але отримує зовсім протилежне). Аморальний маг, який маніпулює всіма навколо. Загалом, усі вони — це не ті люди, за яких хочеться тримати кулаки, але спостерігати за ними все одно неймовірно цікаво.

А сюжет? Він настільки сірий, що часом хочеться вигукнути: “Ну за що???”. Але, власне, в цьому і є вся краса. Якщо щось може піти не так, то воно піде ще гірше, і завжди у найнеочікуваніший момент. Якщо на стіні буде висіти гвинтівка, а в даному випадку, ніж він обов’язково. Встромиться в…. Когось із головних героїв, але якимось особливо не гуманним способом:)

Чому варто читати?
1. Чесність і реалістичність. Аберкромбі не намагається виглядати краще, ніж є. Він не приховує, що його персонажі далекі від ідеалу. І це робить їх… навіть не симпатичними, але чесними.
2. Сюжетні повороти. Тут кожен квест може закінчитись нічим, а може змінити все. І це справжній кайф — ніколи не знаєш, чого очікувати.
3. Гумор (чорний, звісно). Незважаючи на похмурість, автор вміє розсмішити навіть тоді, коли, здавалося б, уже нічого смішного не залишилось.
4. Мовний стиль. Аберкромбі пише легко і просто, але при цьому так образно, що хочеться цитувати.

Хто такий Джо Аберкромбі?

Це один із головних майстрів “чорного фентезі”. Його навіть називають “людиною, яка врятувала жанр”. І дійсно, коли здавалося, що фентезі перетворюється на нескінченні клони Толкіна, прийшов Аберкромбі і створив свій, зовсім інший світ. До речі, перед тим як стати письменником, він був монтажером фільмів, тому в його книгах багато кінематографічних моментів.

Підсумок

Якщо вам хочеться фентезі, яке поєднує драму, гумор, похмурість і непередбачуваність, — “Перший закон” ваш вибір. Це книги, які не тільки розважають, але й тримають у напрузі до останньої сторінки. І якщо вам раптом здалося, що все закінчилось добре… почекайте, в Аберкромбі завжди знайдеться ще щось, щоб зіпсувати все як слід. Як на мене, чудові книжки шоб розвантажити голову.

Читайте і не кажіть потім, що я вас не попереджав.
#відгук
#фатастика

Нацисти-мільярдери: Темна історія найбагатших родин Німеччини
Автор: Девід де Йонг

Почну з того, що ця книга увійде в нову рубрику #недочитун. Це рубрика про книги, які я, з різних причин, не зміг або не захотів дочитати. І ось “Нацисти-мільярдери” стали першою такою книжкою цього року.

Прочитав десь третину — і, як то кажуть, фатіт. Але давайте по порядку:

Плюси книги
1. Цікавий погляд на історію Німеччини. Автор пропонує розглянути історичний період нацизму через призму підприємців і великих капіталів. Це дійсно новий і цікавий кут, який часто залишається поза увагою.
2. Величезний фактичний матеріал. Книга наповнена деталями про націоналізацію єврейських бізнесів, привласнення капіталів і роль підприємців у підтримці режиму. Якщо ви любите глибоке занурення в тему з багатьма фактами — це точно для вас.
3. Викриття непривабливих сторін історії бізнесу. Автор не боїться називати імена й прямо говорити про зв’язки бізнесу з нацистами.

Недоліки книги
1. Занадто упереджений погляд автора. Відчувається, що Девід де Йонг ставить жорсткі моральні оцінки і не залишає простору для складних ситуацій. У книзі немає прикладів адекватної або гідної поведінки підприємців того часу, хоча такі випадки, ймовірно, існували. Ця однобокість у викладі мене збентежила.
2. Власна думка автора замість фактів. Часто здавалося, що текст більше нагадує емоційний есей, ніж об’єктивне дослідження.
3. Нудний виклад. Попри цікавий матеріал, сам стиль написання місцями затягнутий і переобтяжений деталями.

Моя особиста думка

Напевно, свою роль тут зіграла моя ліберальна позиція і повага до підприємців. Я багато знаю про націоналізацію бізнесів євреїв і величезну кількість історій про жахливі вчинки, що коїлися в ті часи, і покидьків точно вистачало. Проте, в рамках цієї книги мені дуже бракувало балансу. Автор зображає підприємців винятково як покидьків і повністю позбавляє їх людських рис, що виглядає однобоко.

Чи раджу я книгу?

Якщо вас цікавить економічна історія Німеччини, роль підприємців у підтримці тоталітарного режиму або викриття “темних сторін” великого бізнесу, ця книга може здатися вам цікавою. Але будьте готові до значної суб’єктивності автора та деякої одноманітності викладу.

Для мене “Нацисти-мільярдери” стали прикладом книги, яка, хоч і має вагомі плюси, виявилася “не моєю”.