пригадую мить коли вірші перестали писатись
захлопнулись у мені як двері на протязі
пам’ять залило парфумом ностальгії
і протягом кількох митей болю
якими я звик у словах упиватись
вікно з поезією згорнулось у трей
і замість погордливих криків
я чув лиш зажерливу тишу.

шматок за шматком складались емоції у пазл депресії
вірш за віршем зізнаватись у своїх почуттях ставало усе важче
кожна строфа ножем вирізала на тілі усмішки
кожен рефрен стікав кров’ю найближчих
брехня що роблю це для тих хто почувається так само будила серед ночі самоалюзією
хижа лажневського робила хижо лажневському.

нередаговані вірші були чеснішими але менш вартісними
поезія змінювалась із правками, ідея правками змінювалась
з поетичної ідеї я перероджувався у комплекс меншовартості
у комплексі поетичних ідей я утомився перероджуватись.

кожен вірш я писав як останній, на випадок смерті
кожен останній мали б читати на моєму похороні
як пісню вічності, як пісню молодості,
як пісню вічної молодості у смерті.
мабуть, я так сильно хотів написати останній вірш,
що так і не почав писати поезію.
а може, я так сильно хотів померти у поезії
що вбив у собі поета.