“Любов лишається”. Каже вона. І дивиться поперед себе
Водночас сповненим змісту і трохи порожнім поглядом,
яким намацують щось нетутешнє, самозаглиблене та іншовимірне.
“Любов лишається”, – каже вона.
А ще каже,
що не треба намагатися це лікувати.
Бо є дисципліна та самоконтроль, є дихання та робота.
Але кожна весняна злива, опале листя, хуртовина-віхола,
ба навіть беззмістовна літня спека –
Все, геть усе нагадує про те,
Що любов лишається.
Про запахи та голос,
про улюблені страви,
Незакінчені справи,
про інколи розумні, а часом такі дурні жарти,
Про плани й мрії, що відтепер живуть лише в пам’яті,
про все нездійснене та вже нездійсненне.
І коли вона промовляє тихо,
майже по буквах
“любов лишається”,
я раптом виходжу зі ступора і нерішуче запитую:
“А що ти бачиш там, поперед собою?”
Бо мене мучить ця думка:
а раптом ти бачиш якийсь конкретний образ,
як ця любов із тобою лишилася?
І раптом цьому можна навчитися,
Щоб завжди знати про це,
І щоб завжди вміти робити так,
Щоб любов лишилася?
І щоб було щось, у що можна вглядатися вже й не очима,
скоріше серцем і мозком?
Але відповідь дзвенить, як розбивається скло:
“Я бачу його кімнату”.
І далі ти розповідаєш,
як там пахне, що там діється,
як давно там робили ремонт.
А ще про те, коли він, він, він там був востаннє.
І поки ти смієшся й плачеш, розповідаючи,
Я бачу, як переді мною оживає
зовсім інша жінка.
Ніби знайома мені, але така інакша.
Є тонка різниця між тією,
що живе поза “Його кімнатою” і що нині подумки блукає в ній.
Я наважуюся сказати це тобі.
А ти сумно усміхаєшся у відповідь і мовиш:
“Це все тому, що любов лишається.
І ти побачив мене там,
де залишилася й де живе оця моя любов”.
Я сиджу й мовчу.
І не хочу тебе розчаровувати,
Тож стараюся мовчати навіть у думках.
Адже щойно ти розповіла мені цінне та важливе.
І я, як до Вифлеємського вогню, міг доторкнутися до таїни,
До того, як можна не існувати, а жити,
Заходячи в спогади, як у сусідню кімнату.
Бути там не завжди і не розриватися постійно на два виміри.
Але протягом кожного дня могти набутися і там, і там:
у його кімнаті та в спільному просторі життя тут і тепер.
Але ти усміхаєшся й певно тішишся.
А я мовчу і відчуваю,
як кам’яна вага цього мовчання осідає сивиною на моєму волоссі.
Бо якщо любов лишається,
і ти так легко і так часто її бачиш,
То що ж зі мною стало,
коли я більше не ходжу ні в чию кімнату?
Що я за людина,
якщо двері в той простір мною зачинені?
І як так трапилося, що саме я став тим,
Хто дуже уважно слухає інших,
Бо в нього самого геть не лишилось любові?
💔
4.12.2023 (Тетяні Трощинській)©
Міла ШевчукПідписуйтесь на канал авторки:
https://t.me/milavefiri