Літкіт

Лейтенантська проза.

«Ця зима пахне кров’ю» - запишеш ти в щоденник початок вірша.
Хороший рядок. Символічний.
Все одно ти в душі не знаєш, як про все це розповісти: про те, як лікар методично ампутує кінцівки, про зраду, зневіру і дебільні накази, від яких ваші загони просто стираються, про мізки побратима на твоїх берцях про вмерзання в хронічні хвороби у сирих бліндажах про грибок який неможливо вивести з ніг про ікони які ти зняв з трупу ворога щоб не залишати у кровиську і бруді і які досі лежать у тебе десь на полиці бо ти без поняття що з ними робити але точно не ставити до інших твоїх ікон про військових на яких усі покладають неймовірні надії і які потроху закінчуються про ковдру яку ти знайшов у розваленій хаті і поцупив до вас в укриття бо хазяям воно все одно вже не знадобиться, бо хазяї ніколи не повернуться у ці прокляті місця про те що контрольний в голову не садизм а просто необхідність якщо не хочеш щоб вас перерізали вночі про трупи які нема як по-людськи ховати про полоненого з пробитим черепом який втік від вас коли ви потрапили під їхні ж дрони і ймовірніше за все тим підписав собі смертний вирок про побратима якого ти витягнув і якому шепотів всіляку ласкаву дурню про побратима який втратив при цьому ногу і якого ти теж витягнув але при тому в основному лаявся бо він стогнав і вередував а ти вже не мав сил про каву на дощовій воді про трофейний тушняк в юшці про безпомилково відчутний чужий акцент мови якою ти сам говориш у побуті про несподівані зустрічі які на щастя принесли смерть не тобі про добрих сусідів яких на щастя ви помітили раніше про чувака який міг би бути геніальним математиком про командира який не вірив у Бога лише в удачу про те як ти сподіваєшся що йому все ж зараз там добре; про те, що ти, нажаль, знаєш, що на краще нічого не зміниться, бо ніколи в історії це так не працювало.
І зовсім ти не матимеш ніякого ПТСР. І навіть жахи вночі майже не снитимуться.
Ця зима пахне кров’ю. Ти не продовжиш вірш.

#проза
#Микола_Радужан
(тґк автора)

Любов моя

На землю поклав я лати свої і меч,
і намагаюся, але не можу згадати твоє ім’я.
Багато чого я мав, але ти забрала усе,
Любове моя.

(Pour ce destin de chevalier
Honneur, fidelite,
Nous sommes fiers d'appartenir
A ceux qui vont mourir)

Любове моя, я насилу стримую крик.
Коли на Землі Святій під зорями я стояв
і пригадував світло шляхетне в собі (чи в тобі?) –
я все ще не міг згадати твоє ім’я.

У йменні є відбиток носія
і духу відбиток є в кожній літері.
Мізерикорд мій не знає зла, але моя броня
кігтів звірини напевне таки не витримає.

Pour ce destin de chevalier
Honneur, fidelite,
Nous sommes fiers d'appartenir
A ceux qui vont mourir.¹

1) Цьому лицарському призначенню — Честі й вірності — Ми з гордістю належимо: До тих, хто йде на смерть.

#поезія
#Микола_Радужан
(тґк автора)

Моя (к)римська імперія

Зміна року пори, знову кроки по римах,
А в світло моїх думок порине ртут.
Моя (к)римська імперія -
"Тут так хочеться ПОМИРАТИ, але так не хочеться помирати ТУТ"

Тут чисті листи, сумні плейлісти,
І в повному автобусі просять думки говорити тихіше.
Я так ненавиджу нестабільність,
Але стабільність мабуть ненавиджу більше.

Ці хованки в пост-інтернеті - "Репостни пост в пост-інтернеті",
Інфошуми, десь далеко протести, а ще далі за океаном премія "Греммі".
В цих хованках з реальністю я забуваю писати,
Але слова наздоганяють мене в мігренях.

Біль ще іде, більше ідей,
Це не хобі просто, воно не дає спати, заповнює простір.
Це (к)римська імперія, захоплена гунами, гномами, гоном і гонором.
Це вісь навколо якої обертаються уранові кільця з моїми загонами.

Димні суміші й дивні селища дають сили ще,
А моя професія зникне до того як я закінчу універ, дякую, ШІ,
Тому моє життя - це накопичення досвіду,
Який потім можна зливати в вірші.

Цей тремор і Замза Грегор формують мій Егрегор,
Тому я вже звикла, і не боюсь, що колись думки мої стануть темні, як ртут.
Я боюсь тільки що мої диси, асоціації і дисоціації
Будуть поховані ТУТ.

#поезія
#Софія_Скоропадська
(тґк авторки)

Клясократичної революції не буде

Ти не чекав такої фігні:
Тюрма – існує, плерома – ні.
Зірка впала з небес, розірвала груди:
Клясократичної революції не буде!

Опусти руки, погляд відведи.
Не чекай нічого, хіба – біди.
Йому остаточно знудились люде:
Клясократичної революції не буде!

Я залетів у катку,
Ти зарубав правду-матку,
Він вже розкурює п'ятку.
Ми програли на всіх фронтах і усюди,
На стіні проступив обісцяний профіль Юди:
Клясократичної революції не буде!
Єдина убо мисль вірним да буде:
Клясократичної революції не буде.

#поезія
#Микола_Радужан
(тґк автора)

Сповідь правої бі


по
серед
ліва права
я та що робить харакірі
на полі рожевих троянд
троя пала
бо її зламала
сила правих
геїв
а я серед гаїв України
вишивана на рушнику декалогу нації
чую свої два гендери
антіфа та наці
хоча по
серед
ліва права
я та що робить харакірі
на полі рожевих троянд
як заповідала мати Утена та батько Мішіма

#поезія
#Анастасія_Рябенко

Хороша людина іде на війну (І)

За чорнокнижжя і за викрадання картин
ти сидітимеш під слідством в Парижі, Гонконзі, Женеві або у Сан-Ремо.
Твоя співкамерниця вигадуватиме дивних тварин,
розповідатиме про властивості бузинового древа.

Ти сам — неначе на древі висиш. За переступ
або за надмір інтелекту, що став не на користь волі.
У химерному сні — далекий-далекий перестук
копит восьми, або пряхи долі —

Ти, як кожна хороша людина, підеш на війну.
Раґнарок чи там Армагедон — то вже справа десята.
Із твоєю удачею тебе, звісно ж, закине на нуль:
В епіцентр "кров-кишки-все-таке і сержантські мати".

Або, може, ти будеш ще глибше, у ворожім тилу
(Ворог і його тил — як тобі, партизанське серце?).
Ти, як кожна хороша людина, підеш на війну.
Ти, як кожна хороша людина, з війни не вернешся.

#поезія
#Микола_Радужан
(тґк автора)

Вежа вростала у землю як древо хреста. Тривав
другий місяць облоги. Самотній стрілець
ні за чим не тужив, бо нічого у світі не мав,
окрім лука й молитви, і ще – запаху трав
із химерних снів: верес, м'ята, полин, чебрець.

Ворог ходив на штурм – чотири (чи сорок чотири) рази –
і падав – перший, другий, восьмий, сто п'ятий.
Перші чотири дні стрілець образ Її різьбив
на стіні кинджалом. Потім почав прикрашати

орнаментом із квіток і цитатами із псалмів,
яких не пам'ятав до кінця, але вірив твердо
в Сина, Духа Святого і Бога-Отця,
і що тлінним є тіло, а дух – плоть від плоті неба,
зберігаючи те на самому сердечному дні.
Так тривали роботи його і дні,
доки дружній загін оточення не прорвав.
...Коли його вивели і він перед королем стояв,
той розпитував про нагороду. Стрілець мовчав.

#поезія
#Микола_Радужан
(тґк автора)

УРСР 1956

У в'язкості червня нестерпно і сумно,
Вода ніби чрево, компас на норд.
Знов нависає сталеве судно
І ненависний Херсонський порт.

Тягнеться "біломорканал" папіроса,
Так не хочеться жити, що аж мило померти.
За оголошеннями набирають матросів
Портові канцелярії, схожі на церкви.

Швартується судно: початок,
І причали стають відчалами,
І причому сповільнився час,
Малі чада питають про частку.

Зрощені сонцем Херсонської області діти,
Їх міць змозолених канатом долонь.
І зеленоокий юнга вісімнадцяти років,
Що розпалив в мені вічний вогонь.

Сценарій цей вартий Кубрика,
Ми розмовляли на перекурах, в перервах грали у доміно.
Все частіше юнга бував у каюті штурмана, рідше - в матроському кубрику,
Доля-дура сіла за рояль зіграти до мінор.

В нас було лишень три чоловічі пакості,
Та дотики, недовгі у своїй тривалості.
Екіпаж дивився на нас упереджено,
Я думав, що нас підозрюють, та судно вперед жену.

Не забуду фантоми від заборони кохання,
Пристрасть і страсть і бажанні вкусити за вушко.
Мене пронесло звичайним звільненням,
Зеленоокого юнгу закрили в психушку.

Ці небиті обриси селі,
Ці небесні узори із солі,
Командирська небритість і горькії сльози,
Я ніби сам, хоч в сімейній оселі.

Та в ранковій самотності під співи півня,
Я згадую цей проклятий рейс із півдня,
Згадую його очі зелені і шкіру-фарфор,
Юнго, нам залишився тільки цей клятий Херсонський морський торгівельний порт.

#поезія
#Софія_Скоропадська
(тґк авторки)

Коли ми говоримо про книжки
Ми говоримо про вогонь.
Вогонь рим та  ура-вражень
Але  сьогодні сумний  день уражень
І ,коли ми говоримо про сторінки ,
Ми говоримо про паління.
Кільца цигарок авторів та видавців ідуть у небо
Кільця стають каблучками
На пальців хмар
Моє слово не згоріло
Воно повінчано з небом
Я все ще можу творити
Навіть попри втрати

#поезія
#Анастасія_Рябенко