Про таке не говорять Патриції Локвуд — яскравий приклад метамодернізму, пост-постмодернізму, нової щирості, чи як там воно зараз називається.

Цей роман ставить нас перед відображенням нашої інтернет-залежності. Написаний у стилі коротких твітів, він нагадує години скролінгу стрічки, коли ми бездумно поглинаємо чужі сніданки, нескінченні поради псевдопсихологів та драми, що вибухають щодня в житті незнайомців. Цей потік такий безмежний і одноманітний, що через сторінок п’ятдесят відчуваєш справжню нудьгу.

А потім, коли вже звикаєш до цього іронічного, саркастичного тону, твір різко змінює ритм, і перед нами постає історія, яка торкає до сліз (я буквально виплакала очі). Племінниця головної героїні народжується з рідкісним синдромом Протея (людина-слон), і її життя триває лише півроку. Але за ці півроку вона проживає маленьке, коротке, але справді світле життя, сповнене любові та сенсу. Ця історія ставить під сумнів навіть найкращі книги про життєві драми (так, Янґіхара, я й до тебе звертаюся).

Перехід від іронії та сарказму до глибокої історії про безумовну любов настільки потужний, що роман Локвуд став одним з моїх улюблених цього року.