Продовжувати расову боротьбу за життєвий простір для української біологічної популяції матиме сенс навіть у тому випадку, коли ареал її буде обмежено кількома селами на гуцульщині. Це не питання ефективності. Це питання естетики і самого духу боротьби.

Життя, у відомому сенсі, і є боротьба. За місце під сонцем, за право на наступний світанок, за владу і місце в межплемінній ієрархії. Можливо результат такої боротьби і буде наперед вирішеним, та чи це привід її припиняти? Якщо кожен із нас гарантовано смертний, то чи не буде доцільним вкоротити собі віку зараз?

Це абсурд. Війна не закінчиться ніколи, і не має закінчитись ніколи. Навіть тоді, коли уся українська етнічна група буде обмежена кількома сім'ями убогих гуцульських селян. Навіть тоді треба буде боротися. Більше того, саме тоді боротьба ця набуде більш зрозумілого, осяжного сенсу.

(с)Україна irredenta