Немовби у видінні бачу, наче у тумані,
Присутній ніби, й ніби там мене немає...
Хліб й чаші на столі у прибраній вітальні,
Учитель з учнями, розмова тиха, що триває.
"Ось, настає Моя година, - ледве чути, -
Й один є серед вас, що Мене зрадить",-
"І хто ж, о Господи, це може бути?
Чи є можливим таке статись справді?"
"Споку́ситесь ви всі, як буду взятий
Й розсієтесь по всьому тому кра́ю"
"Та хто завгодно, та не я!", таке затяте,-
Вже не питання, - ствердження лунає.
У Гефсиманському саду молитва
І голос, що збудив мене,- "Вставайте!
Прийшли бо ті, що хочуть Мене вбити.
Я той, кого шукаєте ви, інших не чіпайте!"
А потім двір первосвященника, багаття
Й "Чи ти бува не був із Ним?", питання.
"Та ні, не я то був, про що ви, браття!"
І погляд Господа, і сльози розкая́ння.
І далі бачив я синедріон, знов як в тумані,
Й лжесвідків, й крик "Повинен Він померти!"
Й плювки, й удари по щоках в злобі нестямній,
"Вгадай но, чи не я ударив?",- на́смішки відверті.
Суд у Пілата і до натовпу його звертання,-
"Не винний Він. Я відпущу Його́ заради свята!"
І відповідь жорстока, без найменшого вагання,-
"Варраву відпусти, Цей буде хай розп'ятий!".
І знов знущання у судилищі, і знов побої,
Вінок терновий, все лице - кривава рана,
Хрест на плеча́х й підйом дорогою стрімкою
До місця страти, спека невблаганна.
І бачу знову,- цвяхи пробивають руки,
Підводять хрест, здригається від болю тіло…
Та не зважаючи на біль страшний та муки,
Ні до́кору, а ні проклять з уст не злетіло.
Вдивляюсь пильно у своє видіння
Де ж я́ там є? Я поглядом себе шукаю
Десь, мабуть поруч із Ісусом у хатині,
Чи йду за Ним, хреста нести допомагаю.
Та раптом помічаю, роздивившись,
Себе́ у натовпі, що в Гефсиманії волає,
В дворі чужім, біля багаття грівшись,
Я кілька раз зректись Його встигаю.
А потім бачу се́бе серед того люду,
Що у злобі кричить "Розпнімо Йо́го!"
Між тих, хто б'є Його у спину й в груди,
Плює в лице та насміхається з Святого.
Господь! Велика є моя провина!
Чи є за ці гріхи мої яка спокута?!
Та чую із хреста, - "Не відають, що чинять,
Прости їм, Отче!", - й більш не стало Його чути...
На землю падаю біля хреста підніжжя,
Прости, Ісус! Сльозами умиваюсь…
І відчуваю крапель Кро́ві дотик ніжний,
І заспокоююсь, бо те, що вже спасенний, знаю.
Присутній ніби, й ніби там мене немає...
Хліб й чаші на столі у прибраній вітальні,
Учитель з учнями, розмова тиха, що триває.
"Ось, настає Моя година, - ледве чути, -
Й один є серед вас, що Мене зрадить",-
"І хто ж, о Господи, це може бути?
Чи є можливим таке статись справді?"
"Споку́ситесь ви всі, як буду взятий
Й розсієтесь по всьому тому кра́ю"
"Та хто завгодно, та не я!", таке затяте,-
Вже не питання, - ствердження лунає.
У Гефсиманському саду молитва
І голос, що збудив мене,- "Вставайте!
Прийшли бо ті, що хочуть Мене вбити.
Я той, кого шукаєте ви, інших не чіпайте!"
А потім двір первосвященника, багаття
Й "Чи ти бува не був із Ним?", питання.
"Та ні, не я то був, про що ви, браття!"
І погляд Господа, і сльози розкая́ння.
І далі бачив я синедріон, знов як в тумані,
Й лжесвідків, й крик "Повинен Він померти!"
Й плювки, й удари по щоках в злобі нестямній,
"Вгадай но, чи не я ударив?",- на́смішки відверті.
Суд у Пілата і до натовпу його звертання,-
"Не винний Він. Я відпущу Його́ заради свята!"
І відповідь жорстока, без найменшого вагання,-
"Варраву відпусти, Цей буде хай розп'ятий!".
І знов знущання у судилищі, і знов побої,
Вінок терновий, все лице - кривава рана,
Хрест на плеча́х й підйом дорогою стрімкою
До місця страти, спека невблаганна.
І бачу знову,- цвяхи пробивають руки,
Підводять хрест, здригається від болю тіло…
Та не зважаючи на біль страшний та муки,
Ні до́кору, а ні проклять з уст не злетіло.
Вдивляюсь пильно у своє видіння
Де ж я́ там є? Я поглядом себе шукаю
Десь, мабуть поруч із Ісусом у хатині,
Чи йду за Ним, хреста нести допомагаю.
Та раптом помічаю, роздивившись,
Себе́ у натовпі, що в Гефсиманії волає,
В дворі чужім, біля багаття грівшись,
Я кілька раз зректись Його встигаю.
А потім бачу се́бе серед того люду,
Що у злобі кричить "Розпнімо Йо́го!"
Між тих, хто б'є Його у спину й в груди,
Плює в лице та насміхається з Святого.
Господь! Велика є моя провина!
Чи є за ці гріхи мої яка спокута?!
Та чую із хреста, - "Не відають, що чинять,
Прости їм, Отче!", - й більш не стало Його чути...
На землю падаю біля хреста підніжжя,
Прости, Ісус! Сльозами умиваюсь…
І відчуваю крапель Кро́ві дотик ніжний,
І заспокоююсь, бо те, що вже спасенний, знаю.