Окей і дякуючи чату GPT певний аналіз статі, але я дуже раджу вам прочитати в оригіналі)
::
Історичний контекст: бієнале як спадкоємці світових виставок
Автор порівнює сучасні бієнале з великими міжнародними виставками 19-го століття, зокрема з Чиказькою всесвітньою виставкою 1893 року. Такі заходи були не просто демонстрацією прогресу, а способом закріплення ідеології західного модернізму. Вони пропонували подвійне бачення світу:
1. «Центр цивілізації» – утопічний світ науки, мистецтва та технологій.
2. «Іншість» – демонстрація «примітивних» народів як залишків минулого, що підкреслювала прогресивну роль Заходу.
Ці виставкові практики формували «виставковий порядок» (exhibitionary order), який, за дослідженням історика Тимоті Мітчелла, редукував світ до системи об’єктів, що представляли ідеї імперії, історії та прогресу.
У 1895 році, лише через два роки після Чиказької виставки, була заснована Венеційська бієнале – перша велика художня бієнале, що продовжила цей виставковий порядок, адаптуючи його до сфери сучасного мистецтва.
Бієнале як паразитичні структури в міському просторі
Сучасні бієнале стали інструментом культурного капіталу, що сприяє туризму та гентрифікації. Автор особливо критикує Венеційську бієнале, яка функціонує на тлі екологічної катастрофи, загострюючи суперечності між мистецтвом та реальністю.
• Проблема екологічного сліду: у 2019 році, коли Венеція постраждала від найгірших за 50 років повеней, ЗМІ більше турбувалися про збереження експонатів бієнале, ніж про наслідки катастрофи для місцевих мешканців.
• Зростання туризму: у 2022 році на бієнале було продано 800 000 квитків, що значно перевищує 600 000 відвідувачів у 2019 році. Це показує, що бієнале – частина комерційного туристичного сектору, а не критичної рефлексії над соціальними кризами.
Це підтверджує тезу, що мистецтво та політична критика, які пропонують бієнале, існують у просторі, що не може реально протистояти капіталістичній логіці, в яку вони самі інтегровані.
Естетизація вразливості як форма політичного заміщення
Один із головних аргументів статті – бієнале створюють видимість політичної залученості, але лише в межах естетичного досвіду.
1. Риторика криз та невизначеності
Куратори бієнале дедалі частіше апелюють до тем соціальної поляризації, екологічної кризи та технологічних змін. Наприклад:
• Венеційська бієнале 2022 року: «Тиск технологій, соціальні конфлікти, пандемія та загроза екологічної катастрофи».
• Венеційська бієнале 2024 року: «Іноземці всюди» – тематика, що натякає на глобальні міграційні процеси, але абстрагує реальні політичні причини цих криз.
Такі заяви створюють ілюзію критичного мистецтва, проте уникають прямих політичних відповідей.
2. Концептуалізація «загального глядача»
Бієнале орієнтуються на умовного «загального глядача», який споживає мистецтво як естетичний досвід. У цьому процесі:
• Політичні та соціальні проблеми редукуються до мистецьких символів.
• Відвідувачі отримують візуальне задоволення від естетики кризи, не залучаючись до її розв’язання.
Бієнале як механізм культурного управління
Важливий аспект критики бієнале – їхня інституційна інтеграція в систему фінансування, де корпоративні донори відіграють ключову роль.
• Бієнале, з одного боку, використовують лексику «радикального мистецтва» та «інституційної критики».
• З іншого – вони стають засобом регулювання культурного середовища, де соціально ангажоване мистецтво перетворюється на безпечний, керований дискурс.
Цей механізм можна порівняти із логікою корпоративної соціальної відповідальності (CSR), де великі компанії фінансують екологічні ініціативи, але не змінюють свої шкідливі практики.
Приклад Дакарської та Лагоської бієнале: інша модель чи нова форма старої гри?
На відміну від Венеційської бієнале, Дакарська бієнале (Dak’Art) та Лагоська бієнале пропонують іншу модель взаємодії з суспільством.
• Дакарська бієнале 2024 року використовує концепт «The Wake», який базується на дослідженнях Чристини Шарп про пост-колоніальні наслідки трансатлантичної работоргівлі.
