## КВІТКОВИЙ ПОДАТОК
Данило не любив фільмів про кіборгів. Він знав напевно, як воно є.
Коли Данила призначили головою податкового комітету, він зрозумів дві речі. Перша: президент чекає на перемоги. Друга: чесній людині доведеться не спати, аби їх принести.
Він і не спав. Приходив раніше за всіх, ішов пізніше за всіх, читав закони, переписував інструкції, цікавився вхідною та вихідною документацією, уночі гортав плітки.
І все одно відчував, що щось упускає.
----
Друг-айтішник побачив його якось у коридорі.
— Данило, ти взагалі спиш?
— Сплю. Іноді.
— Маю рішення.
— Яке?
Той поворушив губами і прошепотів:
— Ней-ро-лінк.
— Стривай, це ж для інвалідів.
— Ти шо!?
Данило помовчав.
— Штука обалдєнна.
— А ти звідки знаєш?
Друг змовницьки всміхнувся.
— У тебе стоїть?
— Угу.
— І шо?
— Ти можеш активувати суперздібність.
Від обурення Данило схотів його придушити. Але той не сміявся. Через силу він спитав:
— І яку ти обрав?
— Знаєш, Даню... мене ніколи не любили жінки.
— А тепер?
— Сам бачиш.
Це була правда.
----
Через день суворий товстий лікар, від якого тхнуло потом, спитав Данила, яку суперздатність той хотів би активувати.
На мить Данило засумнівався. Може, теж жінок?.. Зусиллям волі він відкинув спокусу:
— Хочу знати, хто не платить податки.
Лікар записав. Без коментарів. Мабуть, і не таке чув.
За тиждень чіп прижився. Здатність запрацювала. Люди, що ухилялися від податків, почали смердіти — щось середнє між псярнею і вигрібною ямою, з легкими нотами столовки Верховної Ради.
Ходити вулицями стало важко.
До ресторанів — майже неможливо.
На форумах підприємців Данило дихав ротом і дивився в одну точку. Оточення сприймало це за особливу форму державної зосередженості.
Найважче давалася Банкова. Увесь квартал пробздів наскрізь. Данило йшов, крутив головою, тиснув погано пахнучі руки й тупо всміхався. За спиною шепотілися: «бідолаха, нервовий тік, це після того удару по голові». Він не розпереконував. Хай думають що хочуть.
Минали місяці. За запахом він виловив сотні ухильників — просто вказував податківцям напрямок, і ті дивувалися його інтуїції. Називали феноменом. Данило скромно мовчав.
Потім здатність еволюціонувала.
Смердіня почало просочуватися крізь екран смартфона.
----
Одного разу йому подарували підписку на OnlyFans.
Данило відкрив застосунок — і ледь не випустив телефон. Такого смороду він не зустрічав навіть на з'їзді митників. Данило закрив застосунок. Відкрив знову. Запах нікуди не зник.
Він втратив спокій. Депутати перемигувалися. Але вже за два місяці інтенсивної роботи запах покращав. Колись найсмердючіша несплатниця покаялася та очистилася. Данило відчував себе інквізитором.
----
На початку березня йому приснився сон.
Данило йшов містом. Запах наздоганяв його звідусіль — з тротуарів, із підворіть, від кожного кута.
Там і тут стояли торговці квітами. Совали під ніс троянди по п'ятдесят, тюльпани по тридцять, букети по три тисячі. Обличчя в них були такі самі, як у дитинстві. Це були обличчя торгашів — жадібні, ухильні, звиклі продавати без знижки. Але головне — вони несамовито смерділи.
Данило прокинувся о шостій ранку.
Пролежав хвилину.
Встав.
Промчав повз блокпости — пальто нарозхрист, краватка набік — і, натрапивши на помічника, видихнув у нього одне слово:
— Троянди.
Помічник кивнув із виглядом людини, яку вже нічим не здивуєш.
За вікном стояв продавець мімоз — у пальті, застебнутому на всі ґудзики. Стояв спокійно. Нікуди не поспішав.
Він нічого не знав про кіборгів.
#Vulgaris
DISCLAIMER. Усе написане є суцільною вигадкою. Будь-які співпадіння із реально існуючими персонажами є випадковим.
Данило не любив фільмів про кіборгів. Він знав напевно, як воно є.
Коли Данила призначили головою податкового комітету, він зрозумів дві речі. Перша: президент чекає на перемоги. Друга: чесній людині доведеться не спати, аби їх принести.
Він і не спав. Приходив раніше за всіх, ішов пізніше за всіх, читав закони, переписував інструкції, цікавився вхідною та вихідною документацією, уночі гортав плітки.
І все одно відчував, що щось упускає.
----
Друг-айтішник побачив його якось у коридорі.
— Данило, ти взагалі спиш?
— Сплю. Іноді.
— Маю рішення.
— Яке?
Той поворушив губами і прошепотів:
— Ней-ро-лінк.
— Стривай, це ж для інвалідів.
— Ти шо!?
Данило помовчав.
— Штука обалдєнна.
— А ти звідки знаєш?
Друг змовницьки всміхнувся.
— У тебе стоїть?
— Угу.
— І шо?
— Ти можеш активувати суперздібність.
Від обурення Данило схотів його придушити. Але той не сміявся. Через силу він спитав:
— І яку ти обрав?
— Знаєш, Даню... мене ніколи не любили жінки.
— А тепер?
— Сам бачиш.
Це була правда.
----
Через день суворий товстий лікар, від якого тхнуло потом, спитав Данила, яку суперздатність той хотів би активувати.
На мить Данило засумнівався. Може, теж жінок?.. Зусиллям волі він відкинув спокусу:
— Хочу знати, хто не платить податки.
Лікар записав. Без коментарів. Мабуть, і не таке чув.
За тиждень чіп прижився. Здатність запрацювала. Люди, що ухилялися від податків, почали смердіти — щось середнє між псярнею і вигрібною ямою, з легкими нотами столовки Верховної Ради.
Ходити вулицями стало важко.
До ресторанів — майже неможливо.
На форумах підприємців Данило дихав ротом і дивився в одну точку. Оточення сприймало це за особливу форму державної зосередженості.
Найважче давалася Банкова. Увесь квартал пробздів наскрізь. Данило йшов, крутив головою, тиснув погано пахнучі руки й тупо всміхався. За спиною шепотілися: «бідолаха, нервовий тік, це після того удару по голові». Він не розпереконував. Хай думають що хочуть.
Минали місяці. За запахом він виловив сотні ухильників — просто вказував податківцям напрямок, і ті дивувалися його інтуїції. Називали феноменом. Данило скромно мовчав.
Потім здатність еволюціонувала.
Смердіня почало просочуватися крізь екран смартфона.
----
Одного разу йому подарували підписку на OnlyFans.
Данило відкрив застосунок — і ледь не випустив телефон. Такого смороду він не зустрічав навіть на з'їзді митників. Данило закрив застосунок. Відкрив знову. Запах нікуди не зник.
Він втратив спокій. Депутати перемигувалися. Але вже за два місяці інтенсивної роботи запах покращав. Колись найсмердючіша несплатниця покаялася та очистилася. Данило відчував себе інквізитором.
----
На початку березня йому приснився сон.
Данило йшов містом. Запах наздоганяв його звідусіль — з тротуарів, із підворіть, від кожного кута.
Там і тут стояли торговці квітами. Совали під ніс троянди по п'ятдесят, тюльпани по тридцять, букети по три тисячі. Обличчя в них були такі самі, як у дитинстві. Це були обличчя торгашів — жадібні, ухильні, звиклі продавати без знижки. Але головне — вони несамовито смерділи.
Данило прокинувся о шостій ранку.
Пролежав хвилину.
Встав.
Промчав повз блокпости — пальто нарозхрист, краватка набік — і, натрапивши на помічника, видихнув у нього одне слово:
— Троянди.
Помічник кивнув із виглядом людини, яку вже нічим не здивуєш.
За вікном стояв продавець мімоз — у пальті, застебнутому на всі ґудзики. Стояв спокійно. Нікуди не поспішав.
Він нічого не знав про кіборгів.
#Vulgaris
DISCLAIMER. Усе написане є суцільною вигадкою. Будь-які співпадіння із реально існуючими персонажами є випадковим.