Після того як наш найхоробріший презес обізвав московського царя довбой…м, чомусь згадався анекдот про ковбоя та його внутрішній голос.

Але я не о тім. Витрачаючи багато часу на аналіз інформації з ріжних сфер нашого життя-буття, зокрема, спостерігаючи тренди та маніпуляції ЗМІ, приходжу до сумного висновку.

І проблема не в тім, що висновок сумний, а в тім, шо нич ся на добре не міняє. Тому, коли з року в рік пишу, жи шансів нема, то все ще сподіваюся, що вони є. Але стає все гірше й гірше, тобто шанси не зʼявляються. І тут вже часами находить розпач - бо сценарії вимальовуються геть катастрофічні.

Правда розпач не від самих сценаріїв, а від того, що людиська вперто не хочуть їх бачити. Весь суспільно-політичний дискурс - не про то. Вся активність політиків - гімна варта, бо вони займаються не тим.

Відтак, що у ріднім Львові, що в Україні, що у світі загалом - все рухається в дуп…, перепрошую, у бік побудови нового світового порядку, про який батечко Байден повідав.

Найпечальніше ж не це, а розуміння, що зомбоване та рефлексуюче стадо на всьо то заслужило. А ти, як невідʼємна складова того стада, нич не можеш вдіяти, окрім як застерігати. Але то вже радше з почуття обовʼязку, а не від сподівання на краще…