Тоттенгем - це кохання, Тоттенгем - це життя
Зовсім недавно стукнуло 20 років (ювілей так би мовити) мого вболівання за найкращий клуб на планеті Земля, принаймні для мене. Цей текст мав би бути написаним раніше, і він був би кращим. Але постійні емоційні гойдалки відбивали бажання щось писати. Вони нікуди не зникли, але на щастя зʼявилась перерва в матчах і хоч трохи спокою.
Мій перший сезон у статусі фаната Тоттенгема пройшов не найкращим чином. 9 місце у розіграші 2004/2005 року. Але мені це все одно здавалось чимось класним, нехай і не потужний показник, але було приємно дивитись і кайфувати. Роббі Кін та Джермейн Дефо здавались найкращою парою форвардів у світі, а Ледлі Кінг найкращим захисником. Вони справді були крутими.
Далі два пʼятих місця із невеликим відставання від вічно 4 Арсеналу. Далі трофей Кубка Ліги в 2008. І все було чудово. Але все ще хотілось кращого. І краще було. Принаймні по грі та амбіціях. З часом ми стали командою, яка бореться за щось більше. Були і шанси на чемпіонство, принаймні двічі. І легендарний вихід на характері у фінал ЛЧ. Жаль, що у самому фіналі судді вбили нас вже на 1 хвилині (завдяки цьому зʼявилась назва каналу). УЄФА чомусь вирішило, що фанати Аяксу на ВАР зможуть судити обʼєктивно. Але це входило в канон історії нашої команди, тому питань немає.
Проте це все якісь статистичні моменти, які можна знайти в інтернеті. Насправді важливіша емоційна складова. Легше всього вболівати за сильні клуби в якийсь момент. От вони щось виграли, я за них. Вже є як мінімум один трофей в кишені, бо я саме з цієї перемоги почав вболівати. Це вже рахується, я вже бачив трофей одразу з першого матчу вболівання, оце досягнення. Могли програти, тоді був би не за них, а за переможців, а так перемогли вони тому за я них.
Але нам цього не зрозуміти, ми обрали шлях страждань. Хоч це насправді крутий шлях. Кожен хто це читає точно міг відмовитись в певний момент і почати вболівати за когось іншого. На початку перегляду футболу такий шанс точно був. Але ми не відмовились від команди, ми вирішили, що це до кінця. І це й буде до кінця. До нашого кінця, поки наші нерви остаточно не вбʼє Тоттенгем.
Як казав наш відомий фанат в Україні Антоніо Лукіч - «Тоттенгем це завжди про цікавий фінал, він ніколи не залишає тебе байдужим». І це чиста правда. Фанати інших клубів дивляться на матч і думають, що це буде ізі. І це завжди і є ізі. Ну ми повинні були перемогти, ми й перемогли. Все просто, все гарно. У нас же такого не буває. Будь-який матч це максимальна драматургія. Навіть коли ми перемагаємо, то до цього на старті було 20 червоних карток, 40 пропущених голів за 2 хвилини, і потім ми якось героїчно робимо камбеки. Або навпаки ми спокійно перемагаємо і потім суперники роблять камбеки. Або ще щось цікаве. Але так щоб глянути наш матч без емоцій це майже нереально. Звісно бувають винятки. Але дуже рідко.
Час вболівання надає тільки захисний щит. Коли я починав фанатіти за ТТГ, більшість ровесників теж почали дивитись футбол (бо тоді почали показувати АПЛ) і топили за арсенал, бо прочитали, що вони в минулому сезоні виграли АПЛ. Шкода правда, що вони цього чемпіонства не бачили, а вирішили, що ця команда буде перемагати і далі. Але далі Арсенал так і не зміг виграти ще раз АПЛ чи догнати Тоттенгем по трофеям у єврокубках, у нас хоч і у мезозой але є два. Звісно з тих величних фанатів канонірів залишилось з часом рівно 0. А я залишився. І нікуди не зникну поки живий.
Чи пожалів я хоч раз за те, що вболіваю за Тоттенгем? Ні разу. Завжди просто агресія, депресія, бажання померти, але ні разу не було думки перестати вболівати. Дуже часто бувають моменти, коли я ненавиджу себе за те, що знову подивився їх матч, але потім проходить час, я трохи підлікував нерви і дивимось далі. Ось остання гра нанесла дуже серйозні пошкодження психіці, але фартануло, що настала міжнародна перерва. Цього разу як ніколи вчасно. До наступного матчу вже можна буде знову підходити одягненим у костюм та з мотузкою в руках. Все по класиці.
Tottenham till I die they kill me. Так було, так є, й так буде 🤍
Зовсім недавно стукнуло 20 років (ювілей так би мовити) мого вболівання за найкращий клуб на планеті Земля, принаймні для мене. Цей текст мав би бути написаним раніше, і він був би кращим. Але постійні емоційні гойдалки відбивали бажання щось писати. Вони нікуди не зникли, але на щастя зʼявилась перерва в матчах і хоч трохи спокою.
Мій перший сезон у статусі фаната Тоттенгема пройшов не найкращим чином. 9 місце у розіграші 2004/2005 року. Але мені це все одно здавалось чимось класним, нехай і не потужний показник, але було приємно дивитись і кайфувати. Роббі Кін та Джермейн Дефо здавались найкращою парою форвардів у світі, а Ледлі Кінг найкращим захисником. Вони справді були крутими.
Далі два пʼятих місця із невеликим відставання від вічно 4 Арсеналу. Далі трофей Кубка Ліги в 2008. І все було чудово. Але все ще хотілось кращого. І краще було. Принаймні по грі та амбіціях. З часом ми стали командою, яка бореться за щось більше. Були і шанси на чемпіонство, принаймні двічі. І легендарний вихід на характері у фінал ЛЧ. Жаль, що у самому фіналі судді вбили нас вже на 1 хвилині (завдяки цьому зʼявилась назва каналу). УЄФА чомусь вирішило, що фанати Аяксу на ВАР зможуть судити обʼєктивно. Але це входило в канон історії нашої команди, тому питань немає.
Проте це все якісь статистичні моменти, які можна знайти в інтернеті. Насправді важливіша емоційна складова. Легше всього вболівати за сильні клуби в якийсь момент. От вони щось виграли, я за них. Вже є як мінімум один трофей в кишені, бо я саме з цієї перемоги почав вболівати. Це вже рахується, я вже бачив трофей одразу з першого матчу вболівання, оце досягнення. Могли програти, тоді був би не за них, а за переможців, а так перемогли вони тому за я них.
Але нам цього не зрозуміти, ми обрали шлях страждань. Хоч це насправді крутий шлях. Кожен хто це читає точно міг відмовитись в певний момент і почати вболівати за когось іншого. На початку перегляду футболу такий шанс точно був. Але ми не відмовились від команди, ми вирішили, що це до кінця. І це й буде до кінця. До нашого кінця, поки наші нерви остаточно не вбʼє Тоттенгем.
Як казав наш відомий фанат в Україні Антоніо Лукіч - «Тоттенгем це завжди про цікавий фінал, він ніколи не залишає тебе байдужим». І це чиста правда. Фанати інших клубів дивляться на матч і думають, що це буде ізі. І це завжди і є ізі. Ну ми повинні були перемогти, ми й перемогли. Все просто, все гарно. У нас же такого не буває. Будь-який матч це максимальна драматургія. Навіть коли ми перемагаємо, то до цього на старті було 20 червоних карток, 40 пропущених голів за 2 хвилини, і потім ми якось героїчно робимо камбеки. Або навпаки ми спокійно перемагаємо і потім суперники роблять камбеки. Або ще щось цікаве. Але так щоб глянути наш матч без емоцій це майже нереально. Звісно бувають винятки. Але дуже рідко.
Час вболівання надає тільки захисний щит. Коли я починав фанатіти за ТТГ, більшість ровесників теж почали дивитись футбол (бо тоді почали показувати АПЛ) і топили за арсенал, бо прочитали, що вони в минулому сезоні виграли АПЛ. Шкода правда, що вони цього чемпіонства не бачили, а вирішили, що ця команда буде перемагати і далі. Але далі Арсенал так і не зміг виграти ще раз АПЛ чи догнати Тоттенгем по трофеям у єврокубках, у нас хоч і у мезозой але є два. Звісно з тих величних фанатів канонірів залишилось з часом рівно 0. А я залишився. І нікуди не зникну поки живий.
Чи пожалів я хоч раз за те, що вболіваю за Тоттенгем? Ні разу. Завжди просто агресія, депресія, бажання померти, але ні разу не було думки перестати вболівати. Дуже часто бувають моменти, коли я ненавиджу себе за те, що знову подивився їх матч, але потім проходить час, я трохи підлікував нерви і дивимось далі. Ось остання гра нанесла дуже серйозні пошкодження психіці, але фартануло, що настала міжнародна перерва. Цього разу як ніколи вчасно. До наступного матчу вже можна буде знову підходити одягненим у костюм та з мотузкою в руках. Все по класиці.
Tottenham till I die they kill me. Так було, так є, й так буде 🤍