Важко бачити, як росіяни крадуть дитинство у наших дітей. Як о 5:20 ранку малеча прокидається від гучних вибухів.

Укриття або дві стіни замість спокійного сну, страх замість радості.

Замість того, щоб спокійно снідати вранці і йти до школи чи садочка, вони чекають, коли закінчиться ракетна атака.

Чи можемо ми уявити, що відчувають наші діти?

Так вони живуть третій рік поспіль.

Що залишається робити нам, батькам? Ми обіймаємо дітей, заспокоюємо, намагаємось захистити від того, що за межами наших сил.

Але як пояснити дитині, чому у неї немає простих радощів дитинства, які є у інших дітей світу?

Це не просто війна проти України, це війна проти наших дітей та їхнього майбутнього. Вони змушені дорослішати під звуки сирен та вибухів, мріють не про нові іграшки, а про тишу і щоб не було війни.

Та навіть в таких умовах вони залишаються сильними.

Продовжують вчитися, мріяти і сміятися. Обіймати і любити своїх батьків. Тому, що ми, дорослі, обіцяли їм: війна закінчиться.

І ми зробимо все, щоб їхнє дитинство було щасливим, а майбутнє – мирним.