Василь сидів і гладив її за вухом. А до них уже підходили інші корівки. Вони зупинилися неподалік, витягали шиї, принюхувалися. Їм було цікаво, що тут відбувається. Одна молода теличка навіть лягла в траві поряд, спостерігаючи за дивною поведінкою свого господаря.
— Усе добре, — сказав Василь корівкам. — Усе добре, йдіть пасіться. Рижинка просто вирішила влаштувати мені ранковий іспит на міцність нервів.
Корівки, ніби зрозумівши, що небезпеки немає, заспокоїлися й розійшлися пасовищем.
Сонце піднялося вище. Вітер ніжно перебирав трави на пагорбі. Рижинка нарешті вирішила, що виспалася. Вона підвелася, потягнулася — спочатку задніми ногами, потім передніми, вигнула спину — і стала як нова, бадьора й готова до нового дня.
— Ну ходімо, ледащо, — усміхнувся Василь, поплескавши її по боці. — Решта стада чекає на нас. І сніданок уже охолов.
Вони спустилися з пагорба разом. Василь підсипав корівкам свіжого сіна, налив води, а потім обійшов кожну, почухав за вухом, погладив по спині.
— А ти, Рижинко, — сказав він уже наостанок, — наступного разу, коли захочеш подрімати, обери місце трохи розумніше. Гаразд? Бо ще один такий ранок — і я посивію раніше часу.
Рижинка подивилася на нього своїми великими вологими очима, фиркнула й узялася скубти траву.
Вона нічого не обіцяла.
