З'явилась
новина з Шотландії, що в одній зі шкіл учню дозволили ідентифікувати себе вовком, а вчителі зазначили, що в такому випадку потрібно підтримувати дитину. Говорять, що це перший прояв "видової дисфорії". Місцева влада радить використовувати гайд Getting It Right For Every Child (Girfec) - для "інтеграції" цієї дитини через дискурс "прийняття особливостей".
Як бачимо, тема гендерної ідентичності скоро перестане бути в авангарді прогресистів, адже різноманіття в межах одного виду це дуже консервативно і значно обмежує живу істоту у своєму самовираженні. Про це я вже писала в
пості про субкультуру квадроберів, яку багато хто сприйняв просто як дитячу забавку. Але здогадатися про такий розвиток подій можна було і раніше, розуміючи логіку процесу і звертаючи увагу на мистецтво. Наприклад, у 2021 році вийшов фільм
"Вовк", який, вочевидь, був мистецьким передчуттям того, що ця проблема невдовзі набуде поширення.
Але хочу також звернути вашу увагу на те, завдяки чому такі явища поширюються. Цьому сприяють ті педагоги, психологи та соціальні працівники, які насправді є ідеологічними функціонерами, адже замість виховання дітей та забезпечення їхнього психологічного добробуту вони скеровують дитячу та підліткову зацікавленість у світі в ідеологічні конструкти. В це залучена, авжеж, і влада різних рівнів, яка не просто не карає таку некомпетентність, а й сама підтримує ці процеси.
Однак, на мою думку, найбільша відповідальність лежить саме на кінцевій ланці, яка найближче "до тіла" - спеціалістах, які взаємодіють з дітьми безпосередньо. Якби вони відмовлялись заміщувати ідеологією професійну етику, результати постмодерністської політики ідентичності були б не такими плачевними. Але ми бачимо безліч таких людей, які, як з дітьми, так і з дорослими, займають непрофесійну позицію і використовують свій статус для підігрування проблемам і слабкостям, з якими до них звертаються, маскуючи це "френдлі"-підходом. І вони несуть пряму відповідальність за шкоду, яку люди наносять собі з їхньою "підтримкою", і за те, що ці розлади набувають поширення. А тема покарання "виконавців" має бути одним з перших кроків до подолання наслідків цих експериментів.
Зокрема, найвідоміший випадок стосується
Джевел Шупінг - американки, якій приписують "розлад ідентифікації цілісності власного тіла". Цей розлад вражає невеликий відсоток населення і зазвичай пов’язаний з бажанням ампутувати певну частину тіла. Страждаючі часто заздрять людям, які мають інвалідність. Шупінг народилась здоровою, але з дитинства уявляла себе сліпою і у 20 років звернулась до психолога, щоб він "допоміг" їй, виливши засіб для чищення каналізації в очі.
За класикою жанру, жінка жалкує про цей вчинок і вважає, що спеціалісти мають лікувати цей розлад. Тема жалю загалом набирає обертів, зокрема відносно гендерної ідентичності - все більше людей, які змінили свою стать, вдаються до
зворотнього переходу - detransition, - і звинувачують трансгендерно афірмативних психологів, лікарів та педагогів у тому, що вони не допомогли цим дітям і підліткам впоратись з реальними причинами їхніх переживань, адже гендерна дисфорія здебільшого "маскує" реальні проблеми: труднощі в сім'ї та з однолітками, комплекси, страхи, психічні розлади тощо.
А чим можемо ми уявити ситуацію, коли людині буде доступний "видовий перехід"? Яким чином людина перетворюватиметься на тварину? І чи матиме вона можливість внаслідок отриманих травм жалкувати про цей вчинок? Питання відкриті і, враховуючи наростаючий тренд ставлення під сумнів політики ідентичності, зокрема через обмеження діяльності
гендерних клінік в Британії та протести батьків в
США та
Канаді проти ЛГБТ-пропаганди в школі, маю надію, що абсурд і антигуманність цих речей скоро будуть усвідомлені.