До недавнього часу я вважала, що "втома від війни" стосується переважно тих людей, у чиєму близькому оточенні родичів та друзів немає військових. Однак, я глибоко помилялась.
На великий жаль, перебування поруч чи на зв'язку людини, яка пережила/переживає безпосередній досвід війни, зовсім не гарантує розуміння і шани. Навіть найближчі можуть спокійно думати, що "це їхній вибір", "їх ніхто туди не посилав", "ми їм нічого не винні", "це не виправдання для агресивної поведінки" тощо, міряти військових цивільними нормами психічних проблем, замилюючи факт воєнного досвіду і звинувачуючи у нездатності вписатися у соціум і дотримуватися мирних норм.
Безліч людей вперто лишаються у своїх "безпечних" бульбашках, ставлячи на перше місце свої егоїстичні потреби, які не включають об'єктивну реальність війни. Це складно, насправді. Дуже складно. Тому що потрібно зламати своє мислення і усвідомити те, що ти не центр всесвіту і те, на що ти ображаєшся, не має того значення, яке ти цьому надаєш. Потрібно загасити своє его і зрозуміти, що твоя цивільна задача це не "економічний фронт", "інформаційна боротьба" тощо, а належне вшанування подвигу твоїх співгромадян, таких же звичайних людей зі своїм життям та мріями, які тобі дають можливість прокидатися у твоєму ліжку. Шанування своїм ставленням, намаганням зрозуміти, здатністю слухати і вчинками.
Це не значить, що потрібно ковтати образи чи негатив, який може виникати у стосунках з цією людиною. Це значить, що потрібно навчитися завжди пам'ятати про реальну причину проблеми, говорити не про людину, а про ситуацію, робити це так, аби не тригерити зайвий раз. Перший час буде непросто, цьому реально треба вчитися і вас чекатиме багато помилок, перш ніж ви вийдете на той рівень комунікації, який не буде ранити, а зможе допомагати. Суспільство починає бачити тільки зовнішню обгортку реального становища - часті поховання, зростаюча у чисельності "стихійна" меморіалізація, військові з ампутаціями, протезами і на візках. Але це лише верхівка айсбергу, за якою ховаються тисячі сімей, які долають психічні розлади, витягують поранених бійців з того світу, шукають можливості ладнати побутові, фінансові та соціальні проблеми, які часто накривають родини, коли військовий втрачає свою дієздатність навіть тимчасово. І найгірше те, що навіть у таких сім'ях може зберігатися романтизований образ бійця, сильного і гарного, здатного голими руками покласти ворожий підрозділ. На жаль, багато людей не можуть прийняти слабкість тих, хто воював, навіть коли ті прямо говорять про свої проблеми.
Всі, у кого є близькі військовослужбовці, усвідомте свою місію. Допомагайте цим людям і на своєму рівні пробуйте роз'яснювати це тим, хто не розуміє, що відбувається. Цю глуху стіну буде пробити важко, але не зупиняйтесь. Говоріть, кричить, сваріться - байдужість, "втому", егоїзм потрібно долати. Бо коли наші захисники масово повернуться додому і опиняться у такий "холодній ванній", наслідки будуть дуже плачевні: конфлікти в соціумі, побутовий алкоголізм, лудоманія, депресія, побутове насилля і, зрештою, суїциди - це набере величезних масштабів, а ми будемо і далі егоїстично "ображатися" на захисників.
На великий жаль, перебування поруч чи на зв'язку людини, яка пережила/переживає безпосередній досвід війни, зовсім не гарантує розуміння і шани. Навіть найближчі можуть спокійно думати, що "це їхній вибір", "їх ніхто туди не посилав", "ми їм нічого не винні", "це не виправдання для агресивної поведінки" тощо, міряти військових цивільними нормами психічних проблем, замилюючи факт воєнного досвіду і звинувачуючи у нездатності вписатися у соціум і дотримуватися мирних норм.
Безліч людей вперто лишаються у своїх "безпечних" бульбашках, ставлячи на перше місце свої егоїстичні потреби, які не включають об'єктивну реальність війни. Це складно, насправді. Дуже складно. Тому що потрібно зламати своє мислення і усвідомити те, що ти не центр всесвіту і те, на що ти ображаєшся, не має того значення, яке ти цьому надаєш. Потрібно загасити своє его і зрозуміти, що твоя цивільна задача це не "економічний фронт", "інформаційна боротьба" тощо, а належне вшанування подвигу твоїх співгромадян, таких же звичайних людей зі своїм життям та мріями, які тобі дають можливість прокидатися у твоєму ліжку. Шанування своїм ставленням, намаганням зрозуміти, здатністю слухати і вчинками.
Це не значить, що потрібно ковтати образи чи негатив, який може виникати у стосунках з цією людиною. Це значить, що потрібно навчитися завжди пам'ятати про реальну причину проблеми, говорити не про людину, а про ситуацію, робити це так, аби не тригерити зайвий раз. Перший час буде непросто, цьому реально треба вчитися і вас чекатиме багато помилок, перш ніж ви вийдете на той рівень комунікації, який не буде ранити, а зможе допомагати. Суспільство починає бачити тільки зовнішню обгортку реального становища - часті поховання, зростаюча у чисельності "стихійна" меморіалізація, військові з ампутаціями, протезами і на візках. Але це лише верхівка айсбергу, за якою ховаються тисячі сімей, які долають психічні розлади, витягують поранених бійців з того світу, шукають можливості ладнати побутові, фінансові та соціальні проблеми, які часто накривають родини, коли військовий втрачає свою дієздатність навіть тимчасово. І найгірше те, що навіть у таких сім'ях може зберігатися романтизований образ бійця, сильного і гарного, здатного голими руками покласти ворожий підрозділ. На жаль, багато людей не можуть прийняти слабкість тих, хто воював, навіть коли ті прямо говорять про свої проблеми.
Всі, у кого є близькі військовослужбовці, усвідомте свою місію. Допомагайте цим людям і на своєму рівні пробуйте роз'яснювати це тим, хто не розуміє, що відбувається. Цю глуху стіну буде пробити важко, але не зупиняйтесь. Говоріть, кричить, сваріться - байдужість, "втому", егоїзм потрібно долати. Бо коли наші захисники масово повернуться додому і опиняться у такий "холодній ванній", наслідки будуть дуже плачевні: конфлікти в соціумі, побутовий алкоголізм, лудоманія, депресія, побутове насилля і, зрештою, суїциди - це набере величезних масштабів, а ми будемо і далі егоїстично "ображатися" на захисників.