гриб з юґґота

📍 Письменниця Урсула Ле Ґвін має дуже щемке та важливе есе, яке називається The Prinсess. У ньому вона розповідає «казку» про принца й принцесу, які, здавалося б, обоє походять з непоганих родин, здобувають освіту, пристойно себе поводяться, однак їх обох ошелешує новина: дівчина вагітна. Відповідальність можна сміливо перекласти на принца, який регулярно вихвалявся недосвідченій дівчині, що займався сексом з п’ятнадцяти років, і дав їй пораду, яка й спричинила такий казус. Принцеса заявила йому, що в такому випадку їм слід одружитися, на що принц відмахнувся та заявив, що дівчина не належить до його релігії, тож розбиратиметься з малям самотужки.

Не важко здогадатися, що цією принцесою є сама Урсула, яка описувала свій особистий досвід під час навчання у коледжі.

«Мене попросили розповісти, як це воно, бути двадцятирічною та вагітною у 1950 році, коли ти розповідаєш про це своєму хлопцю, а він тобі розказує про свого армійського друга, дівчина якого розповіла йому, що вагітна, а він привів усіх своїх товаришів і сказав: "Ми її всі трахали, тож хтозна, хто ж батько?". І він сміється, немов то хороший жарт…

Це було б так: я пішла б з коледжу, закинула освіту, залежала від батьків… якби я робила все, чого хотіли від мене люди, які виступали проти абортів, я б народила дитину їм… владі, теоретикам, фундаменталістам. Я б народила дитину їм, їхню дитину.

Але б я не народила свою першу дитину, другу дитину чи ж третю. Моїх дітей».

📍 Зрештою Урсула все ж наважилася на аборт, який тоді вважався чимось, що перебувало в одній площині з повноцінним злочином. Плачучи з мамою у таксі «від горя та полегшення», «принцеса» повернулася додому та закінчила коледж, де «часом зустрічала принца», який з тих пір уникав Урсулу.

Вона підсумовує:

«Ми не повернемося до темних віків. Ми не дамо будь-кому в цій країні мати подібну владу над будь-якою дівчиною чи жінкою. В уряді та поза ним є потужні сили, які намагаються законодавчо закріпити повернення темряви. Ми не ті потужні сили. Але ми — світло. Ніхто не зможе нас притлумити. Бажаю усім сяяти якомога яскравіше та безперебійно — сьогодні й завжди».

💔 У 2018 році Арвен Каррі зняла серію з шести роликів The Journey That Matters, в одному з яких Урсула зачитує цей самий уривок зі свого есе. Послухати його з вуст самої авторки, а також почитати про нього рефлексії доньок Урсули можна тут. Вони справедливо зазначають:

«Слова Урсули не дозволять нам забути, як це було і що сьогодні поставлено на карту для всіх нас».

💅 У Говарда Філіпса Лавкрафта була сила-силенна друзів (навіть попри всі його скиглі про те, що він їх геть не має 😅), а знайомих — ще більше. І під час однієї такої поїздки до своєї товаришки та її родини він зробив дещо, чого дійсно мало хто міг очікувати від такого серйозного джентльмена, як він.

У 1917 році Лавкрафт познайомився з такою собі Міртою Еліс Літтл, яка була колишньою викладачкою й планувала стати професіональною письменницею. Найімовірніше, що пов’язала їх саме аматорська журналістика, та хай там як, Мірта кілька разів кликала Лавкрафта до себе в гості, а також у невеличкі поїздки, під час однієї з яких познайомила його зі своєю родиною.

Що ж відбувалося далі — чудовий приклад того, що Лавкрафт геть не був проти веселощів, як би він не любив про це стверджувати. Ось, як він описував це своєму другу Альфреду Ґальпіну 👇

«Вечоріло… після вечері родина почала вимагати, аби Дідунь [так Лавкрафт кликав самого себе] розважив їх деякими зі своїх театральних пародій — повір на слово, ти б ніколи не впізнав стариганя в тому, що вони на нього натягнули! У свої акторські дні я грав важкенькі лиходійські роді, та гамстедівці, здається, схилялися до робіт Джуліана Ентіджа [американський актор, який виступав у жіночому одязі й робив відповідні пародії], й не збиралися давати задню, поки не нап’яли на Дідуню кринолінову спідницю, а до неї — парасольку й капелюх! І, хоч з таким гримом було досить-таки важко думати про діалоги, вони, здавалося, були задоволені моїми імпровізаціями, і своїми довгими оплесками компенсували шкоду, завдану моїй патріархальній гідності».

P.S. Від себе тільки додам, що дуже шкода, що не лишилося жодних світлин з цього дійства 🤭

🚀 Якось давно у мене виходив допис про те, як Лі Брекетт та Едмонд Гамільтон були свідками космічного корабля «Аполлон-12», на якому здійснювалася друга висадка людей на Місяць.

Доповню його: в одному зі своїх інтерв’ю Брекетт розповіла, що перепустки вдалося отримати завдяки рідній сестрі Едмонда, яка працювала в газеті Youngstown Vindicator. У тому ж матеріалі інтерв’юер спитав ще кілька цікавих речей, зокрема й те, що ж відчували такі титани наукової фантастики, ставши свідками чогось, що за їхнього дитинства можна було б назвати всього-на-всього вигадкою (враховуючи, що дитинство Гамільтона проходило в такому регіоні, де машини й електрика були неабиякою рідкістю).

Брекетт поділилася таким щемким спогадом:

«Тоді всі казали: "Ха-ха-ха, ну й дурня". Пам’ятаю, як у мене з дідусем була страшенна сварка, коли мені виповнилося приблизно вісім років, і я сказала "Я хочу були на першому космічному кораблі, що полетить на Марс". Він сказав: "Не буде ніякого корабля, який полетить на Марс". Я спитала: "Чого це?". Він відповів: "Там немає нічого, крім космосу. Від чого він там відштовхуватиметься? Це просто неможливо". У восьмирічному віці я теж не знала, від чого йому там відштовхуватися, але пам’ятаю, як я тупцяла ногою, приговорюючи: "Але він зможе, зможе. Я знаю, що він зможе".

Я думаю, це було для нас одним з найбільших хвилювань, отак-от побачити, як це відбувається у нашому житті. Я не думаю, що хтось з нас взагалі уявляв, що це може статися за наших життів. Ми були певні, що це колись станеться, але обоє були в захваті від того, що ми були поруч, коли це сталося».

👽 А тепер, бонусом, дійсно важливе запитання з того ж інтерв’ю: що ж Брекетт та Гамільтон думали про існування прибульців?

«Ми відкриті до цього питання […]. Ми просто чекаємо. Звичайно, нам доводиться боротися з думкою, що вони приземляться просто серед нашої галявини й ми будемо першими, хто привітає марсіан, чи хто б там не був, тому що хочемо, аби це були саме ми. Тим не менш, її доводиться відштовхувати».

💀 Знову зібралися старою-доброю компанією почитати дещо цікаве. «Поклик пекла» чекав у мене на поличці свого часу ще з ФанКону, то ж я собі й вирішила, чому його нарешті не «куснути» , тим паче, що це моя перша манхва, — цікаво ж, що воно таке.

Сюжет ґрунтується навколо дивного феномену: випадковим людям, які буцімто десь-колись «нагрішили», приходять повідомлення з часом, коли їх заберуть до пекла. Далі ж відбувається щось, що не піддається ніяким поясненням: химерні й жорстокі сили знаходять жертву, аби розправитися з нею. Що ж це таке? Містифікація? Злочинна банда? Паранормальне? Це й намагатиметься зрозуміти детектив на ім’я Джін Ґьохун, який віднедавна виявляється вплутаним в одну не надто приємну справу: відповідне повідомлення приходить матері-одиначці, якій також випадає химерна пропозиція від релігійних фанатиків, що хочуть бути свідками «розправи».

Певне, найцікавішим у всій цій історії для мене є навіть не суть і походження того самого «паранормального», а те, як цікаво у манхві було передано розпуку, хаос і фанатичність, адже ми також спостерігаємо й за Чоном Джінсу, головою релігійного руху, який інтерпретує це як волевияв бога, а також за більш радикальним його «підрозділом», члени якого не нехтують розбоєм та насиллям. Це вибудовує у манхві чудову психологічну напругу, адже, принаймні в цій частині, тут містичного значно менше, аніж спотвореного й мерзенного всередині людей.

✍️ Героям тут хочеться співпереживати: кожен з них індивідуальний та має свою передісторію, за якою дуже цікаво спостерігати завдяки нелінійній оповіді, тож у мене не складалося відчуття, немов я дивлюся за прісними й пустими оболонками, які тупо пересуваються різними локаціями. На них чекає багато дилем як на тлі тієї ситуації, що склалася, так і особистісних. У цьому є певна надмірна пафосність, та мені здається, що цю історію, і без того пронизану масовою істерією, це геть не псує.

Також сподобалося, як фрейми часом тільки натякають на щось, що відбувається. Приємний «лавкрафтіанський» прийом, де все списується на уяву читача, який самотужки домальовує те, що він вважає за потрібне. Малюнок теж цілком приємний, хоч сказати, що тут є якісь геніальні рішення я навряд зможу, — просто прекрасний супровід для відповідної історії.

😵 Дочитавши, я була неприємно здивована, що манхва має геть не стільки хороших оцінок, як мені думалося. Мені ж історія видалася хорошим таким психологічно-релігійним горором з приємним напиленням містичного, а остання перегорнута сторінка одразу ж змотивувала братися за другу частину, хоч до того я не була переконана, що вона мені потрібна.

Тож без зайвих сумніві і сорому поставлю їй 5/5, тому що я провела з нею приємну годинку й цей читоглядацький досвід мені сподобався 🫡

Решту відгуків у шукайте на дружніх каналах:

🟥Червоногарячий Z'Gok
🤓 UAGEEK
🆘 Роршах врятує нас
🐉 Книжкова драконка
🤬 #безцензури

📍Коли я робила швидкий огляд кількох оповідань Лі Брекетт, то зазначала, що як на людину своєї епохи письменниця досить-таки толерантно ставиться до people of color. І все більше й більше знайомлячись з її доробком, я помічаю, що переважна частина її творчості присвячена саме колонізації в різних її проявах, від насадження своїх прав і звичаїв на обжитих територіях до незаконного вивезення позаземних істот з їхніх рідних домівок.

Нещодавно наштовхнулася на цікаву статтю з промовистою назвою Give 'Em Hell, Leigh! у випуску Planet Stories за 1943 рік, в якій авторка пояснює свою позицію на критику власної історії Citadel of Lost Ships.

В оповіданні йдеться про чоловіка, якого доля приводить на землі крайленів, які є племенем місцевих жителів Венери. Над тихою місциною поступово чорніють хмари, адже серед боліт поблизу краю було знайдено корисні копалини, тож домівкою крайленів планують незаконно заволодіти, осушивши місцеві болота, а його мешканців пересилити у резервації, в яких туристи матимуть змогу спостерігати за їхнім примітивним способом життя. Чоловік обіцяє, що допоможе крайленам, які прихистили його, й з цього моменту розпочинається його важка й надзвичайно важлива місія з їхнього порятунку.

🧐 Кому ж у статі Лі збирається дати перцю? Двом критикам, які дали відгук на історію, що обурив авторку:

«…недемократичність мислення принаймні двох критиків змушує мене роззявити рота», пише вона.

Коли Лі наводить приклад цитат, що її обурили, то цілі фрагменти звідти висміюють спосіб життя крайленів, стверджуючи, що таким «неасимільованим покидькам» неможливо співчувати. Ось, як на це відгукнулася Брекетт 👇

«Чорт забирай! Якщо це не тоталітарні міркування, то я не знаю, що. Згідно з демократичним законодавством, будь-яка меншина, якщо вона функціонує в межах закону, має право жити, думати й вірити так, як вона вважає за потрібне. З таким же успіхом можна сказати, що ми повинні ЛІКВІДУВАТИ менонітів, амішів чи будь-яку іншу порядну й мирну групу просто тому, що вона відрізняється від нас. Навіть саме слово ЛІКВІДУВАТИ є недемократичним. Воно означає право однієї людини вирішувати, чи придатні інші люди тяготіти землю, а це, наскільки я пам’ятаю, одна з причин, чому ми воюємо».

«Варто пам'ятати одну річ, коли ви плануєте ліквідацію меншин. Людське суспільство — це плинна і нестабільна плитка. І страшенно незручно прокинутися одного ранку і виявити, що раптом це ти став меншиною».

👀 Допис про оповідання Брекетт з подібною тематикою можна прочитати тут, а за зазначеним вище оглядом зазирайте сюди. Та й загалом, добивши збірку оповідань Лі, я думаю, на ґрунтовний аналіз теми набереться матеріалу не на один-два дописи, тож лишається тільки чекати, коли я подужаю це опрацьовувати…

💀 «Анатомія: історія кохання» Дани Шварц — це книжка, в якій я абсолютно тверезо можу перерахувати всі її хиби, що з першого ж розділу з легкістю впадають в очі, та чомусь мені все одно не хочеться її сварити та розносити друзки. Що дійсно цікаво, враховуючи дуже банальну лінію кохання, мерісьюшність головної героїні, карикатурне змалювання тогочасної епохи, засноване на якихось загальних уявленнях про той час, а також багато-багато іншого, однак пройдемося усім поступово 👇

Є у нас двійко героїв: Гейзел і Джек. Вона аристократка з неймовірною, як на ту епоху, мрією стати лікаркою, а він має настільки мало коштів, що пошук бодай якогось заробітку змушує його викопувати мертві тіла для одного товариства анатомів. І, як це буває за усталеною формулою жанру, шляхи їхні (не)очікуваним шляхом перетинаються, призводячи до низки неймовірних відкриттів не тільки про суспільство, а й про самих себе.

💀 У першому абзаці я, здається, добряче висварила книжку. Насправді історія з такою фабулою у будь-якому іншому сетінґу була б мною розгромлена на друзки, та в «Анатомії» є одна проста, хоч і специфічна, перевага: вона не боїться говорити про брудне чи торкатися «заборонених» тем. Тут ви знайдете цвинтарі, могили, мертві тіла, інфекції, хвороби, сморід брудних вулиць і все таке, від чого завмирають серця любителів історій про «темну монету вишуканої минувшини». За настроєм навіть нагадало екранізацію «Цвинтарних щурів» Генрі Каттнера у «Кабінеті курйозів Ґільєрмо дель Торо», тож з історією було, як мінімум, приємно провести кілька атмосферних вечорів, якщо ви теж таке полюбляєте. А те, як книжка просто й дещо банально написана, перенесло мене у приємну ностальгію за книжками штибу детективів про Флавію де Люс, де навмисно гіперболізовані герої співіснують у своєму невеличкому химерному світі. Думаю, саме про такі книжки я можу сказати, що з ними мій мозок відпочиває і вони є моїм ґілті плеже 🌚

❌ Але, знову ж, книжка перенасичена кліше в різних своїх аспектах: від головних героїв і до свого «непередбачуваного» злодія, що абсолютно руїнить для мене решту її переваг. Маю це трошки спойлерну претензію, тож зазирайте на свій страх і ризик, але нахіба там ця фантастична/фентезійна лінія про еліксир безсмертя чи що воно таке? 🥲 Може, так воно мені виглядає, бо я ще не читала другу частину, але поки що віє саме тими жанрами. Якщо я не помиляюся і це все ж так і є, то це йде книзі тільки в мінус, бо якщо це була б історія суто про лихе й темне в людях, то було б в рази краще.

💀 Хай там як, а друга частина придбана й покірно чекає свого часу, коли я захочу перемкнутися від чогось важчого. А від мене 3/5.

Малюнок Говарда Філіпса Лавкрафта у листі за 1925 рік, в якому він зображує себе як істоту, що прикриває голе тіло волоссям, поки біля вітрини магазину з речами стоїть плакат «Я хочу своє вбрання!» 👇🏼

🎩 Лавкрафт намалював це зображення не просто так. Деякий час свого проживання в Нью-Йорку чоловік мешкав на Клінтон-стріт у не надто добробутньому районі в однокімнатному помешканні, де йому частенько докучали миші. І якось він, нерідко працюючи допізна й засинаючи удень, уві сні пропустив… власне пограбування! Серед білого дня ніша для одягу була зламана його недобросовісними сусідами, через що Лавкрафт залишився без трьох костюмів, пальта, нещодавно придбаного йому дружиною, радіоприймача, який належав його другу Семюелю Лавмену, а також валізи Соні Ґрін. Все, що лишилося у чоловіка, — тонкий синій костюм.

📍 Звичайно, це не могло не обурити Лавкрафта, який так скрупульозно ставився до своїх фінансів і вкрай рідко витрачав їх на щось дороге. Розлючений, він ще неодноразово сипав прокльонами у бік своїх кривдників, а потім, вочевидь, трошки охолонувши, написав тітці лист із прикріпленим нижче малюнком, який описав ось так:

«Шкода, та шати мого дитинства, довголітні у своїй розкоші, тепер зрізані — а чи ж відібрані — у самому розквіті своїх перших десятиліть! Вони здавна знали стрункого юнака й розширювалися, аби вмістити огрядного містянина середнього віку, а потім же знову стискалися, аби огорнути по старості його зморщені ноги! А тепер вони зникли — зникли — та їхній сивий, зігнутий господар все ще живе, аби оплакувати своє оголення, та збираючи, з усіх сил, коло своїх худих боків пасма своєї довгої білої бороди, аби вона слугувала йому за одяг!».

🌚 Та не переживаймо, на довго Лавкрафт без одягу не лишився. За місяць Соня приїхала до свого чоловіка й придбала йому новісінькій літній костюм!

🎓 Якщо ви візьметеся читати біографічні й автобіографічні нотатки Едмонда Гамільтона, майже в кожній з них на вас чекатиме згадка його феноменального розуму, страхітливо дріб’язкової пам’яті та потужної любові до книжок. Письменник, виявляється, володів цими якостями ще з дитинства, і юнаком уже встиг стати справжньою зіркою у місті, в якому зростав. І геть не тому, що він писав, а завдяки своїм академічним досягненням!

Лі Брекетт характеризувала свого чоловіка у дитинстві як «вундеркінда» й не була далекою від правди: Гамільтон вступив до старшої школи у десять років, а випустився в чотирнадцять! Цікаво, що в школі аналогічні рекорди рвала й сестра Едмонда, випустившись раніше за решту своїх однокласників.

📍 Гамільтон, зрештою, вступив до Вестмінстерського коледжу, де продовжував наполегливо навчатися: професор фізики навіть відзначив те, що оцінка хлопця на екзамені була найвищою за всі роки його викладання. Тривалий час Едмонд планував стати інженером, тож не дивно, що він робив нахил у цей бік.

Він також згадував 👇

«Я розпочав другий курс п'ятнадцятирічним інтелектуалом. Я смалив люльку й читав Шоу, О’Ніла та Ібсена. Спеціалізувався на фізиці, однак після першого року навчання мені набридло».

Брекетт згадувала, що в дитинстві Гамільтон не просто сидів на місці, вивчав нове й читав: він був активним юнаком, котрий мав чимало друзів, і, врешті, це й стало наслідком того, що Едмонд став регулярно прогулювати навчання. Давалася в знаки й різниця у віці з одногрупниками, через Гамільтон все більше й більше замикався в собі, перемкнувшись на літературу. Так Едмонда й відрахували на третьому курсі навчання: родину це неабияк засмутило, однак підтримувати єдиного сина вони не припинили. Зрештою, омріяну інженерську професію Гамільтон змінив на роботу клерка на залізничній станції в Пенсильванії.

✍ У 1924 році Едмонд пішов з роботи й почав писати. Вже за два роки почалася абсолютно інша, можна сказати, фантастична віха в житті Гамільтона, — вихід його дебютного оповідання у Weird Tales, що називалося The Monster-God of Mamurth, з якого й почалася його успішна й плідна письменницька кар’єра.

А ви знали, що письменниця-фантастка Урсула Ле Ґвін не надто втішно відгукувалася про творчість Дж. К. Ролінґ? 🤔

Про це авторка побічно заявила у своєму есе Art, Information, Theft, and Confusion, Part Two. Суть слів Урсули стає більш зрозумілою, якщо ви коли-небудь читали її роман «Чарівник Земномор'я», головний герой якого також відвідував школу магії та навчався чародійству. На мою думку, на цьому подібність творів закінчується, та й сама Урсула не вважала, що Ролінґ якось її «обікрала».

Тож ось, які думки стосовно поттеріани Ле Ґвін виклала у своєму матеріалі:

«Тоді ж яка різниця між тим, аби перебувати під впливом твору й визнавати це, а також перебувати під впливом твору й не визнавати це?

Останнє — це ситуація, яку я спостерігаю зі своїм "Чарівником Земномор'я" та "Гаррі Поттером" Дж. К. Ролінґ. Не мені належить ідея школи для чарівників, а якщо вона й є чиєюсь, то тоді вона належить Т. Г. Вайту, хоч він і зробив це в одному побіжному рядку й ніяк далі не розкривав. Я була першою, хто це зробив. Роками пізніше Ролінґ взяла ідею й розвинула її в інших напрямках. Вона не плагіатила. Вона нічого не копіювала. Насправді її книжка не могла бути ще більш відмінною від моєї стилем, духом тощо. Єдине, що мене турбує, так це її очевидне небажання визнати, що вона навчилася будь-чому від інших письменників. І поки неосвічені критики вихваляли її неймовірну оригінальність у винайденні ідеї школи для чарівників, деякі з них, здавалося, навіть вірили, що та винайшла фентезі, вона дозволяла їм це робити. Це, на мою думку, ницо, а в довгостроковій перспективі ще й нерозумно».

📍 У 2004 та 2005 роках для The Guardian Урсула додала ще кілька слів до своєї думки про творчість Ролінґ:

«Коли так багацько дорослих критиків говорили про "надзвичайну оригінальність" першої книжки про Гаррі Поттера, я прочитала її, аби зрозуміти, навколо чого весь цей ажіотаж, і лишилась дещо спантеличеною; це скидається на жваве дитяче фентезі вкупі зі "шкільним романом", що є непоганим для своєї вікової групи, однак воно стилістичне скупе, вторинне на вигадку, а також дещо лиховісне етично».

«Я, на відміну від деяких, не відчуваю, що вона мене обікрала. Однак вона б могла бути більш вдячною до своїх попередників. Я була здивована критикам, які вважали першу книжку надзвичайно оригінальною. Вона має багато переваг, та оригінальність — не одна з них».

☝ Як приклад хорошого й правильного «запозичення», Ле Ґвін наводить свою роботу з творчістю Філіпа К. Діка, який вплинув на її книжку The Lathe of Heaven. За її словами, суть полягає в тому, аби вичленувати різницю між тупим копіюванням та застосуванням технік з первинного тексту до свого твору. У цьому випадку: домішування східного містицизму до роману західного зразка.

«Я багато чому навчилась від Філа Діка. Я відкрито та з гордістю визнаю свій борг. До того ж, я йому про це розповіла. Ми знаємо, що так чи інакше впливаємо один на одного, й усвідомлюємо схожість того, що намагаємося робити, обмінюючись ідеями про це та про письменництво у наших листах».

📍 Сьогодні минає 66 років з передчасної смерті Генрі Каттнера. Письменнику стало погано, коли він відвідував офіс Warner Bros., а наступної ж ночі він помер уві сні, вочевидь, від серцевого нападу.

Творчість Каттнера є надзвичайно багатогранною: на мою думку, це той випадок, коли для кожного знайдеться щось, що припаде йому до душі. Хочете класичну детективну історію? Є. Гумористичні оповідки про мутантів, що живуть у глибинці, чи ж про професора-п’янчугу? У Каттнера й таке знайдеться. Серйозна нф про атомну війну та справжній тобі технотрилер про «радіо»? Залюбки! Неолавкрафтіана та данина міфам Ктулху? Пф..!

Варіативність творчості Каттнера, однак, зводиться до двох пунктів: Генрі вміє бути як надзвичайно кумедним, так і напрочуд серйозним. І саме про гумор як невідкладну частину його життя мені б і хотілося поговорити, проілюструвавши це кількома історіями з його життя👇

Загальновідомий факт, що більшість творів Каттнер написав у співавторстві зі своєю дружиною Кетрін Люсіль Мур, як це й було з їхньою детективною історією The Brass Ring. Його друг, Едмонд Гамільтон, пригадував, як колись гостював у Генрі, який йому розповів таке:

«Він, сушачи собі голову, просидів за столом цілий день, не в змозі розпочати один розділ, тож і вирішив прогулятися, кілька годин блукаючи вздовж і впоперек пляжем. Повітря було чудовим, але жодних ідей у нього так і не з'явилося. Він втомлено повернувся до будинку, сів за стіл, а там, поруч із його друкарською машинкою, лежав повністю дописаний розділ».

Згодом Гамільтон, прочитавши цю історію, почав ділитися з Генрі своїми враженнями, хвалячи його за сцену, де друг майстерно прописав епізод раптового вбивства у темряві, пронизаний насильством:

«Він відповів: "Дякую. Це написала моя дружина"».

📍 Подібний коментар Генрі написав у есе до антології My Best Science Fiction Story, що складалася з оповідань, які письменники називали найкращими у своєму творчому доробку. Генрі обрав історію Don’t Look Now, яку порівнював з творчістю Жуля Верна, Лоренса Стерна, Герберта Веллса, а також Біблією. Наводжу приклад хвалебної оди:

«Мало того, я можу чесно сказати, що це моє улюблене оповідання, тому що я перечитав усі інші, що були вже опубліковані, і вони викликали у мене огиду. З тих чи інших причин я не дійшов до перечитування Don’t Look Now, а тому можу розглядати її неупередженим, критичним, схожим на дорогоцінний камінь оком щасливого творця».

Далі Генрі розповідає, як для нього важливо підтримувати себе самого в тому, що його твори варті уваги, бо інакше він би «розірвав і себе, і редактора». Але з цією історією не трапилося такого, і ось чому:

«Але, на щастя, я не перечитував Don’t Look Now відколи вона була написана, тож можу цілком справедливо зазначити, що це моя улюблена історія.

Хай там що, її написала моя дружина».

🖤 Пам’ятний допис про Генрі також виходив і торік. Там Пол Андерсон ділився тим, як незадовго до смерті колеги відвідав його, тож якщо ви не читали цю історію, то обов’язково зазирайте сюди.

1 лютого 1977 року помер Едмонд Гамільтон.

Творчий доробок Гамільтона такий, що там дійсно є що читати (й врешті начитатися! 🌚), хоч він і складається переважно з науково-фантастичних оповідок, що зрідка тяжіли у бік готичної чи химерної прози.

📍 Попри те, що Гамільтон, як і його дружина, Лі Брекетт, постійно випускали щось з-під свого пера, вони, на відміну від подружжя Каттнерів, за своє життя разом написали твір у співавторстві один з одним тільки раз. Кілька разів у них відбувалися так звані «неофіційні колаборації», які полягали в тому, що хтось комусь допомагав дописувати твір, позичав ідеї тощо. Головною проблемою, чому подружжя не писало нічого разом, була відмінність письменницьких методів. Лі писала «з нуля», без попередньо прописаного сюжету, а Ед же продумував усе заздалегідь. Про те, що писати разом вони не можуть Ед і Лі дізналися, коли на початку свого спільного життя Брекетт писала історію на замовлення, дала почитати її уривок Гамільтону й не змогла пояснити чоловіку, що відбуватиметься далі, тому що вона цього ще не придумала. Лі жартома казала, що цей епізод ледве не зірвав їм шлюб, тому що пара через це «погавкалася» й Брекетт все ж почала переписувати оповідку.

📍 Їхня перша офіційна колаборація сталася завдяки Гарлану Еллісону: він запропонував їм написати оповідання для своєї збірки оповідань (зрештою історія ввійшла до його антології The Last Dangerous Visions), на що подружжя погодилося й написало історію Stark and the Star Kings, в якому повертаються до своїх улюблених героїв та об’єднують їх в один всесвіт. За свого життя Гамільтон не встиг побачити це оповідання.

Брекетт пережила свого чоловіка всього лишень на рік з копійками. Перед його смертю вона встигла представити пам’ятну премію Hamilton Award, яка, через її поспішну смерть незабаром після свого чоловіка, обернулася на Hamilton-Brackett Award. Вручення нагород тривало до 1986 року.

📍 Смерть Гамільтона свого часу сколихнула всіх прихильників нф: багато в чому він був новатором, включно з тим, що саме в його творах вперше з’явилася ідея того, що людина може виходити на поверхню інших планет у спеціальних костюмах-скафандрах. Тож, як йшлося у посмертній нотатці, присвячений Гамільтону в журналі Locus:

«Його кар’єра простягалася на всю історію сучасної наукової фантастики, а сам він був її головним засновником. З його смертю нас полишає частина нашого світу».

Ну що, настав час ділитися своїми думками про «Щось убиває дітей»! Як я вже зазначала, враження від коміксу у мене вкрай приємні, але давайте послідовно 👇

Є тобі маленьке й тихе містечко Арчерс Пік, в якому один підліток стає свідком кривавої розправи над своїми друзями. Його товариші є далеко не єдиними, на кого чекала страшна недоля: в місті масово зникають діти, а точніше не просто зникають — їх щось убиває. Істерія, паніка та розпач охоплюють мешканців Арчерс Пік, аж поки до міста не заявляється загадкова незнайомка, яка дечим відрізняється від решти людей. Еріка Забійник (так звати нашу загадкову героїню) має кілька секретів у себе за пазухою, що й робить її єдиною, хто здатний зупинити пошесть, яка тероризує місто…

📍 Сюжет зірок з неба дійсно не хапає, адже навіть не сильно напружуючись, можна з легкістю назвати пару-трійку історій з подібними зав’язками (як мінімум «Воно» та «Дивні дива»). Але, як на мене, в цьому й полягає чар цього коміксу: ви отримуєте рівно те, чого й очікуєте, тим паче, у нас тут дійсно приємна обгортка з цікавими героями, недомовками, що інтригують якнайшвидше братися за наступні частини, та яскравим візуалом. Сюжет розгортається надзвичайно жваво, діалоги збивають з ніг своїми променистими дотепами, а мальовка майстерно передає напружену атмосферу, нерідко шокуючи кривавими й жорстокими зображеннями.

Ця історія темна, жорстока, але місцями така…приємна й ностальгічна, знаєте? У ній ви знайдете те, що точно припаде до душі більшості прихильників класичних горорів, до того ж тут у нас це все щедро приправлене загадками, на які ви хотітимете дізнатися відповіді вже зараз.

📍 Від мене коміксу 4/5. Один бал все ж відніму за те, що відчуття, немов ви це все десь бачили все одно пронизуватиме вас, коли ви читатимете цю історію. А інших претензій я геть не маю — чудовий комікс, з яким можна провести приємний вечір.

Зазирайте до інших каналів, з якими я спільночитала цю історію:

🤓 UAGEEK
🙅‍♂️ КОНТРОВЕРЗА❌
🍻 Таверна «У Часового Дворфа»
👨‍🎨 Мальопосум
🌧 Мовний дощ
🤬 #безцензури
🆘 Роршах врятує нас

Ілюстрація: Дайк Руан

🖤 24 січня 1911 року народилася Кетрін Люсіль Мур, одна з найбільш знакових жінок наукової фантастики, несправедливої забутої ще за свого життя під цілою лавиною псевдонімів та колаборацій зі своїм чоловіком.

Кетрін мало ділилася подробицями свого життя, за виключенням невеличких автобіографічних довідок на початку своєї кар’єри й нечисленних інтерв’ю наприкінці свого життя, з яких, насправді, важко вичленувати щось конкретне про неї, бо переважно там або розповідається про її творчість, або ж Мур, як і Генрі, вдається до якихось кумедних містифікацій про себе. Однак у 1984 році, за кілька років до смерті, Кетрін поділилася дечим про себе для книжки The Faces of Science Fiction.

Ось, що вона писала👇

«Я народилася на капустяній грядці.

Запах бензину видається мені чарівним.

Тільки що я розповіла найважливіші факти з мого життя, однак мені здається невдячною справою вносити в цю книжку заледве заповнену сторінку, тож я продовжу й розкажу ще кілька речей про себе. А точніше, про своє письмо.

З самого початку я була орієнтована на часі. Alendar з’явився від calendar; Ednes було вирвано з Wednesday; Julhi виник «четвертого» у місяці з подібною назвою. Yarol утворився інакше: він — буквально — "королівського" [Кетрін грається зі словом Royal] походження, що є анаграмою назви друкарської машинки, яку я використовувала, коли писала Shambleau.

Шамбло та Джирель перебувають у тісному зв’язку одна з одною, й обидві, я вірю, несвідомо відображають жінку, якою б я хотіла стати. Своїм літературним виливам я багато в чому завдячую Йому, Моєму Несвідомому.

Якщо ви хочете дізнатися про мене ще щось, то будь ласка, надсилайте це у відділ нерозданих листів, тому що я ненавиджу писати про себе».

📍 А якщо ж без іронії, то крім письменництва, Кетрін також була талановитою сценаристкою та художницею, а також першою лавреаткою Gandalf Award, яку було обрану не через голосування. Минулого Дня Народження Кетрін я також готувала допис, в якому є ще більше інформації про неї, зібраної з різних матеріалів.

🤫 І, звичайно ж, не можу не нагадати, що в анонсованій Жупанським збірці Каттнера, що я перекладаю, низка творів написана у співавторстві Мур, включно з твором Vintage Season, який майже повністю належить перу Кетрін. Сподіваюсь, що колись вдасться попрацювати й суто над її строкатим доробком 🤪

📍 Одна з моїх улюблених тем у житті Лавкрафта — його сутичка з Форрестом Акерманом, яка зав’язалася на тлі того, що останній мав сміливість розкритикувати твори Кларка Ештона Сміта.

У 1932 році, коли Акерман був всього лишень старшокласником, у журналі Wonder Stories Сміт опублікував оповідку, яка називалася Dweller in Martian Depths. Затятий прихильник фантастики, Акерман заявив, що химерній історії не місце в журналі, присвяченому нф. Лавкрафт на це заявив:

«Стосовно того, як закипає Акерман, я побоююсь, що його навряд можна сприймати серйозно в питаннях, що пов’язані з критикою фантастичної літератури. Історія Сміта була дивовижною, за виключенням, хіба що, дешевого кінця, на якому наполягав редактор журналу Wonder Stories. Акерман колись написав мені листа, в якому дуже по-дитячому нападав на мої роботи, — він, здається, насолоджується словесною піротехнікою виключно заради неї самої, тож він видається абсолютно бездушним у питаннях образних вражень».

📍 Сутичка тривала цілих шість випусків журналу. Акерман настільки остогид Лавкрафту, що наступні три роки він відгукувався про нього як про «малу вошу», «розумаху-дилетанта», «придуркуватого бовдура», «юного нахабного шибеника» тощо.

Однак у 1937 році Лавкрафт неочікувано змінив свою думку про Форреста, зробивши ось таку заяву:

«Я переконаний, що під своєю оболонкою він, певне, чудова й талановита дитина!...що дозріла до чогось зовсім інакшого, ніж те жахливе маля трирічної давнини…Я до нього не маю абсолютно ніяких зауваг!» 🌚

На світлині: Форрест Акерман, якого «душить» актор Вінсент Прайс.

Учора, 13 січня, був День Народження Кларка Ештона Сміта — культового письменника, поета, художника й скульптора, якого справедливо в літературних колах називали одним з «мушкетерів Weird Tales» 🦇

На минулі роковини ми ознайомилися з тим, що про творчість письменника казали його колеги Марґарет Сент-Клер та Кетрін Люсіль Мур, тож на цей раз пропоную читнути автобіографічну нотатку, опубліковану в 1934 році у фензіні The Fantasy Fan 👇

«Я схильний думати, що моє життя, — це хороший приклад теоріям, запропонованим Лестером Андерсоном у його цікавій та провокативний статті про забобони. Хай там як, я народився у п’ятницю 13-го під знаком Козерога й Сатурна, і з того часу частенько заграю з більшістю ортодоксальних прикмет. Я не свищу в темряві, ніколи не поринав у сонники чи психоаналіз, і маю звичку ходити під сходами, якщо в певних обставинах це більш зручно, ніж обходити перешкоду. Щодо чорних котів — що ж, у мене був один протягом багатьох років, — це була надзвичайно лиховісна на вигляд істота, що володіла всіма якостями фамільяра древнього чаклуна. Можливо, це дасть змогу пояснити, як у кокосі з’явився кумис, і може бути причиною моєї здатності читати надзвичайно жаскі історії, не здригнувши при цьому ані вією. До того ж (бо ж існують як сучасні, так і древні забобони), це може пролити світло на мою повну зневіру в п’ятирічку, EPIC [тут, скоріше за все, про End Poverty in California — політичну кампанію Аптона Сінклера] та інші абсурдні утопічні ідеї. Крім того, це може обґрунтували мою відкритість до багатьох абсурдних та незрозумілих явищ, а також той факт, що я можу сприймати теорії Айнштайна, як і всю сучасну науку в цілому, зі спасенною дрібкою солоної приправи».

І, принагідно нагадую, що Сміт один із небагатьох химерних класиків, яких можна прочитати українською. Більше, сподіваюсь, ніякі натяки не потрібні!