Рівне. Голос Церкви

Багато праць поклав святитель на влаштування благолепного богослужіння: склав чин літургії, ввів антифонний спів за всеношною, написав кілька молитов чину єлеосвячення. 
Розбещеність імператорського двору, знайшла в особі святителя неприємного викривача. Коли імператриця Євдоксія, дружина імператора Аркадія (395–408), розпорядилася про конфіскацію власності у вдови та дітей опального вельможі, святий став на їхній захист. Горда імператриця не поступилася і причаїла гнів на архіпастиря. Ненависть Євдоксії до святителя розгорілася з новою силою, коли недоброзичливці сказали їй, ніби святитель у своєму повчанні про суєтних жінок мав на увазі її. Суд, складений з ієрархів, які справедливо викривались раніше Златоустом, ухвалив скинути святого Іоана і за образу імператриці стратити. Імператор Аркадій замінив страту вигнанням. Біля храму юрмився збуджений народ, який вирішив захищати свого пастиря. Святитель, щоб уникнути хвилювань, сам віддав себе до рук влади. Тієї ж ночі в Константинополі стався землетрус. Перелякана Євдоксія просила імператора терміново повернути святого і негайно надіслала листа вигнаному пастирю, благаючи його повернутися. Але вже за два місяці новий донос пробудив гнів Євдоксії. У березні 404 року відбувся неправедний собор, який ухвалив вигнати святого Іоанна. Після видалення його зі столиці пожежа звернула в попіл будівлю сенату, були спустошливі набіги варварів, а в жовтні 404 року померла Євдоксія. Навіть язичники бачили у цих подіях Небесне покарання за неправедне засудження угодника Божого.

Більше на сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/08/9-lyutoho-perenesennya-moshchey-ioanna-zlatousta-2/

🌿9 ЛЮТОГО – ПЕРЕНЕСЕННЯ МОЩЕЙ ІОАННА ЗЛАТОУСТА


Святитель Іоанн Златоуст, архієпископ Константинопольський – один із трьох вселенських святителів, серед яких Василій Великий та Григорій Богослов. 
Народився в Антіохії прибл. 347 року, у сім’ї воєначальника. Його батько Секунд помер невдовзі після народження сина; мати, Анфуса, не стала виходити заміж і віддала всі сили вихованню Іоанна. Юнак навчався у найкращих філософів і риторів, рано звернувся до поглибленого вивчення Святого Письма та молитовного споглядання. 
Святитель Мелетій, єпископ Антіохійський (пам’ять 12 лютого), котрий полюбив Іоана як сина, наставив його у вірі і в 367 році хрестив. Через три роки святий Іоанн був поставлений у читця. Після того, як святитель Мелетій був відправлений на заслання імператором Валентом, у 372 році, святий Іоанн спільно з Феодором (згодом – єпископом Мопсуєстським) навчався у досвідчених наставників подвижницького життя, пресвітерів Флавіана та Діодора Тарсійського. 

Коли померла мати святого Іоанна, він прийняв чернецтво, яке називав «істинною філософією». Незабаром святого Іоана вважали за гідного кандидата для заняття єпископської кафедри. Однак він із смирення ухилився від архієрейського сану. У цей час святий Іоанн написав «Шість слів про священство», велике творіння православного пастирського богослов’я. Чотири роки провів святий у працях пустельницького проживання, написавши «Проти тих, хто озброюється на тих, що шукають чернецтво» і «Порівняння влади, багатства і переваг царських з істинною і християнською любов’ю чернечого життя». Два роки святий дотримувався повної безмовності, перебуваючи в самотній печері. Для відновлення здоров’я святий Іоан мав повернутися до Антіохії. У 381 році єпископ Мелетій Антіохійський присвятив його диякону. Наступні роки були присвячені створенню нових богословських творінь: “Про провидіння”, “Книга про дівство”, “До молодої вдови” (два слова), “Книга про святого Вавіла і проти Юліана та язичників”.

У 386 році святий Іоанн був хиротонізований єпископом Антіохійським Флавіаном у пресвітера. На нього поклали обов’язок проповідувати Слово Боже. Святий Іоан виявився блискучим проповідником і за рідкісний дар богонатхненного слова отримав від пастви найменування «Златоуст». Дванадцять років святий при збігу народу, зазвичай двічі на тиждень, а іноді щодня, проповідував у храмі, потрясаючи серця слухачів.
У пастирській ревнощі про найкраще засвоєння християнами Святого Письма святий Іоан звернувся до герменевтики – науки про тлумачення Слова Божого. Він написав тлумачення на багато книг Святого Письма (Буття, Псалтир, Євангелія від Матвія та Іоанна, Послання апостола Павла) і безліч бесід на окремі біблійні тексти, а також повчання на свята, на похвалу святих і слова апологетичні (проти аномеїв і ). Святий Іоан як пресвітер ревно виконував заповідь піклування про бідних: при ньому Антіохійська Церква живила щодня до 3000 дів та вдів, крім ув’язнених, мандрівників і хворих. Слава чудового пастиря та проповідника зростала.

У 397 році, після смерті Константинопольського архієпископа Нектарія, святий Іоанн Златоуст був викликаний з Антіохії для поставлення на Константинопольську кафедру. У столиці святий архіпастир не міг проповідувати так часто, як в Антіохії. Безліч справ чекало на рішення святителя, він почав з головного – з духовного вдосконалення священства. І тут найкращим прикладом був він сам. Кошти, що призначалися для архієпископа, святий звернув на утримання кількох лікарень та двох готелів для паломників. Архипастир задовольнявся мізерною їжею, відмовлявся від запрошення на обіди. Ревнощі святителя до утвердження християнської віри поширювалася на жителів Константинополя, Фракію, включаючи слов’ян, Малу Азію і Понтійську область. Ним було поставлено єпископа для Церкви, яка перебувала в Криму. Святий Іоанн направляв ревних місіонерів до Фінікії, Персії, до скіфів, писав послання до Сирії, щоб повернути Церкви маркіонітів, і досяг цього.

📣ПРОПОВІДЬ У НЕДІЛЮ ПРО МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ

Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Дорогі брати і сестри!
Сьогодні Церква відкриває перед нами шлях підготовки до Великого посту. Ми вступаємо у благодатний час духовного пробудження, і першою настановою, яку дає нам Господь, є притча про митаря і фарисея.

“Двоє чоловіків увійшли в храм помолитися: один був фарисей, а другий – митар” (Лк. 18:10).
На перший погляд, фарисей – це людина, яка чинить праведно: постить, дає милостиню, дотримується закону. Митар же – грішник, який стягує податки і часто зловживає владою. Але погляньмо глибше: фарисей стоїть перед Богом не в молитві, а у самозвеличенні. Він дякує не за Божу милість, а за власну “праведність”, і навіть порівнює себе з іншими, принижуючи їх: “Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди…” (Лк. 18:11).

А митар? Він не сміє підняти очей до неба, лише б’є себе в груди і промовляє: “Боже, будь милостивий до мене, грішного!” (Лк. 18:13). І саме ця коротка, але щира молитва відкриває йому двері до Царства Небесного.

Що вчить нас ця притча?
По-перше, вона показує, що спасіння приходить через смирення, а не через гордість. Фарисей вважав себе гідним Божої нагороди, але його молитва була без любові та покаяння. Митар, усвідомлюючи свою гріховність, шукав Божої милості і отримав її.

По-друге, ця притча застерігає нас від зовнішнього благочестя без внутрішнього очищення. Фарисей виконував закон, але серцем був далекий від Бога. Христос нагадує нам, що важливі не лише добрі вчинки, а й стан душі, з яким ми їх робимо.

По-третє, митар вчить нас справжньої молитви. Його слова – це початок найвідомішої покаянної молитви: “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного”. Саме така молитва має бути в нашому серці – проста, щира, сповнена смирення.

Сьогодні Господь нагадує нам, що початок духовного оновлення – це усвідомлення своєї немочі та прагнення Божої допомоги. Великий піст ще не розпочався, але Церква вже закликає нас переглянути своє життя, очистити серце від гордості, марнославства та осуду.

Запитаймо себе: чи не схожі ми на фарисея у своїх думках і вчинках? Чи не вважаємо себе кращими за інших? Чи не виправдовуємо свої помилки, але судимо чужі?

Нехай молитва митаря стане і нашою молитвою: “Боже, будь милостивий до мене, грішного!”. І нехай Господь дарує нам смирення, щоб, вступаючи в передпостовий період, ми зробили перший крок до справжнього духовного оновлення.

Амінь.

Автор: прот. Олександр Іллін, 
настоятель Різдва – Богородичного храму с. Кургани

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/08/propovid-u-nedilyu-pro-mytarya-i-faryseya/

🌿8 ЛЮТОГО – ПРЕПОДОБНОГО ФЕОДОРА СТУДИТА

Народився у 758 р. у Константинополі, здобув широку та різнобічну освіту. Глибоко вивчивши Святе Письмо, святий Феодор успішно протистояв єретикам-іконоборцям у диспутах про православну віру. Прийнявши чернецтво, трудився у влаштованій його дядьком Платоном обителі Сакудіон (недалеко від гори Олімп у Віфінії), у якій пізніше став настоятелем, подаючи своїм життям високий приклад чесноти. У 796 р. за ревнощі про збереження церковних правил і викриття беззаконня імператора Костянтина VI Багрянородного після жорстоких мук був засланий на ув’язнення до Солуні.

У царювання імператриці Ірини преподобний був повернутий із заслання та отримав в управління запустілий Студійський монастир. Незабаром до обителі зібралося до тисячі ченців. Для управління монастирем преподобний Феодор склав загальножительний статут чернечого життя, який отримав назву Студійського, а блаженний настоятель – найменування Студита (бл. 1065 цей статут був прийнятий преподобним Феодосієм в Печерському монастирі і звідси поширився по всіх православних обителях ). Преподобний написав чимало душпастирських книг, похвальні слова на Господні та Богородичні свята, багато канонів та трипіснців.

За імператорів Никифора I (802–811 рр.) та Лева Вірменина (813–820 рр.) св. Феодор багато постраждав за іконопочитання і зазнав ув’язнення спочатку в Іллірії, у фортеці Метопа, а потім в Анатолії, у Боніті. Після смерті Лева Вірменина преподобний Феодор, звільнений із ув’язнення, оселився у Херсонесі (Віфінія).
Незважаючи на тяжку недугу, він щодня звершував Божественну літургію і повчав братію. Тут він мирно помер у 826 р. У той же час преподобному Іларіону Далматському (пам’ять 6/19 червня) була відкрита Господом блаженна смерть угодника Божого. Він побачив, як засяяло світло небесне, почувся Ангельський спів і голос: «Це душа преподобного Феодора, що постраждав навіть до крові за святі ікони, відходить до Господа».

У 845 р. мощі преподобного Феодора було перенесено до Студійського монастиря. Його брат, преподобний Йосип, єпископ Солунський також постраждав від іконоборців і помер 830 р. у Студійському монастирі, де спочивають мощі його.
Преподобний Феодор як за життя, так і по кончині, зробив багато чудес. Ті, хто закликав ім’я його позбавлялися пожеж, нападу диких звірів, отримували зцілення від різних недуг.

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/08/8-lyutoho-prepodobnoho-feodora-studyta-3/

Коли виявилася брехня Македонія (Македоній заперечував Божество Святого Духа), святий Григорій боровся проти неї та брав живу участь у засіданнях Другого Вселенського Собору. Здійснивши свій подвиг, він відмовився від Константинопольської кафедри, сказавши: «Прощавай, кафедро, – це завидна та небезпечна висота!» Святий Григорій пішов у рідне селище Аріанз, поблизу Назіанза, і тут у суворих аскетичних подвигах провів останні роки свого життя.
Мощі святителя Григорія Богослова знаходяться у селі Неа Карвалі у церкві Святого Григорія. Це місце розташоване неподалік міста Кавали в грецькій провінції Македонія.

За свої чудові богословські твори св. Григорій отримав від Церкви почесне найменування Богослова і вселенського вчителя, а за здатність проникати думкою до найглибших таємниць віри і висловлювати незбагненні її істини з прозорою ясністю та суворою точністю Церква в одній з молитов називає його найвищим розумом. Проповіді його насичені такою поезією, що багато фраз з них були використані (св. Іоанном Дамаскіним та іншими) для святкових піснеспівів. Нетлінні частки мощів св. Григорія досі чудово пахнуть.

У Константинополі довго відбувалися суперечки про те, кому з трьох святителів слід віддавати перевагу. Одна частина людей звеличувала святителя Василія (пам’ять 1 січня), інша стояла за Григорія Богослова (пам’ять 25 січня), третя шанувала святителя Іоанна Златоуста (пам’ять 13 листопада).
Від цього серед християн відбулися церковні розбрати: одні називали себе василіанами, інші – григоріанами, треті – іоаннітами.
За Божою волею в 1084 році митрополиту Євхаїтському Іоанну з’явилися три святителі і, оголосивши, що вони рівні перед Богом, наказали припинити суперечки і встановити спільний день святкування їхньої пам’яті.

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/06/7-lyutoho-svyatytelya-hryhoriya-bohoslova-3/

🌿7 ЛЮТОГО – СВЯТИТЕЛЯ ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА

Святий Григорій Богослов (326-389 рр.) був сином Григорія (згодом єпископа Назіанського) і Нонни, жінки високих моральних правил. Ще до народження сина вона обіцяла присвятити його Богу і доклала всіх зусиль, щоб схилити його волю на служіння Господу. Виховання, дане йому матір’ю, святитель Григорій вважав правильним та важливим у своєму житті. 

При визначних здібностях св. Григорій здобув чудову освіту: він навчався в школах Кесарії Палестинської, де була багата бібліотека, зібрана мучеником Памфілом, в Олександрії, де вивчав твори Орігена, і, нарешті, в Афінах, де особливо зблизився зі св. Василем Великим, з яким знайомий був дещо раніше і дружбу з яким вважав кориснішою за найвищу школу. Святі друзі в Афінах мали одну кімнату, один спосіб життя; їм були знайомі лише дві дороги: одна вела до Божого храму, інша – в училище. У Афінах св. Григорій познайомився з Юліаном на прізвисько «Відступник», який, ставши імператором, зрікся християнства і намагався відродити язичництво в Римській імперії (361–363 рр.) і залишив живе зображення цього злого і підступного ворога Церкви. У віці 26 років св. Григорій прийняв Хрещення.

Після повернення на батьківщину св. Григорій довгий час ухилявся від будь-якої громадської посади. Роздуми про Бога, молитва, читання слова Божого, писання натхненних слів і пісні та служіння старим батькам – були його заняттям. Якийсь час він провів з другом своїм Василем у його пустелі і цей час вважав найщасливішим у житті. Батько його, який був уже єпископом, потребуючи помічника, викликав його з Васильової пустелі в Назіанз, висвятив на пресвітера. Цей сан так налякав Григорія тяжкістю пов’язаних з ним обов’язків, що він пішов на самоту, у пустелю. Заспокоївши там хвилювання духу, він повернувся до отця і прийняв на себе священиче служіння, втішаючись, що він, служачи Богу, допомагає і похилому батькові в його турботах про паству.

Тим часом друг його, Василь Великий, уже досяг високого сану архієпископа. Бажаючи мати відданого та освіченого помічника в управлінні великою областю, св. Василь запропонував Григорію місце головного протопресвітера при своїй кафедрі, але св. Григорій ухилився від ухвалення цієї почесної та впливової посади. 
Через деякий час після цього відбулося посвячення Григорія на єпископа міста Сасима за таємною угодою архієпископа Василя з батьком Григорія. Бачачи в цьому волю Божу, він прийняв священне висвячення, але відмовився від прийняття самої посади і як співправитель (вікарій) продовжував служити своєму батькові та пастві назіанській. 
У 374 році помер старий батько Григорія, а за ним – і мати його. Святий Григорій продовжував деякий час працю отця з управління Назіанзькою церквою, але сильно захворів. Одужавши, він пішов у відокремлену обитель, де у пості та молитві пробув близько трьох років.

Але великий світильник не міг сховатися в чернечій келії. Обраний православними єпископами і мирянами на престол архієпископа в Константинополі, він прибув туди в епоху найсильнішого панування аріан, коли ними були захоплені всі храми в столиці. Св. Григорій зупинився у будинку своїх знайомих. Одну з кімнат перетворив у храм, назвавши її “Анастасією”, що означає “воскресіння”, з надією, що тут воскресне православ’я, і почав проповідувати. 

Аріани засипали його глумом і лайкою, кидали в нього камінням, підсилали до нього таємних убивць. Але народ дізнався про свого істинного пастиря і став тіснитися до його кафедри, як залізо липне до магніту (за словами св. Григорія). Сильним своїм словом, прикладом свого життя і душпастирською старанністю він перемагав ворогів Церкви. Люди величезно стікалися з усіх кінців послухати його натхненні проповіді. Слухачі хвилювалися біля його кафедри подібно до бурхливого моря, голосно висловлювали знаки схвалення оплесками і вигуками, а скорописці увічнювали його слова. Щодня тисячі людей з єресі поверталися до Православної Церкви.

Нарешті, вже після царювання православного імператора Феодосія (379–395 рр.) затяті аріани були вигнані з храмів столиці.

🙏У БОГОЯВЛЕНСЬКОМУ СОБОРІ ОСТРОГА ПРОВЕЛИ В ОСТАННЮ ЗЕМНУ ДОРОГУ МАТУШКУ ЛАРИСУ БАЩУК.

6 лютого 2025 року у Богоявленському соборі м. Острог відбулося відспівування матушки Лариси БАЩУК, яка все своє життя присвятила служінню Церкві та була регентом церковного хору. Про це повідомляє пресслужба Рівненської єпархії УПЦ.

Чин похорону очолив благочинний протоієрей Олександр Максимюк у співслужінні численного духовенства та за присутності багатьох прихожан, які прийшли віддати останню шану матушці Ларисі.На прощанні був присутній намісник Межиріцького монастиря архімандрит Феодор разом із братією монастиря, які своїм співом прикрасили заупокійне богослужіння.

Секретар Рівненської єпархії УПЦ, протоієрей Віктор Земляний, на своїй особистій сторінці у Фейсбук зазначив: “Людина, яка стала епохою для православного Острога. Дякуємо матушці Ларисі за невтомну працю. Царство Небесне.”

Матушка Лариса БАЩУК залишила глибокий слід у серцях багатьох вірян. Її відданість служінню та любов до церковного співу надихали громаду протягом багатьох років. 50 років несла матушка служіння регента. Під її керівництвом церковний хор досягав високого рівня майстерності, додаючи особливої духовної глибини до богослужінь.

Її життя було яскравим прикладом самовідданості та любові до Бога і ближніх. Вона завжди знаходила час для кожного, хто потребував підтримки чи поради, і її мудрість та доброта залишаться в пам’яті всіх, хто її знав.

Архієпископ Рівненський та Острозький Пимен висловлює щирі співчуття родині Бащуків з приводу втрати матері.

Вічна і світла пам’ять дорогій матушці Ларисі.

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/06/u-bohoyavlenskomu-sobori-ostroha-provely-v-ostannyu-zemnu-dorohu-matushku-larysu-trepachuk/

🇺🇦У СЕСТРЯТИНІ ПОПРОЩАЛИСЬ ІЗ ВОЇНОМ ЮРІЄМ КУРИЛОМ

У Сестрятині попрощалися із загиблим воїном Юрієм Курилом. Юрію було лише 27 років, він був добрим воїном, хорошим сином та вірним прихожанином Української Православної Церкви. Про це повідомляє пресслужба Рівненської єпархії УПЦ.

4 лютого 2025 року у Миколаївському храмі села Сестрятин Дубенського району відбулося прощання із загиблим воїном Юрієм Ігоровичем Курилом, 1997 року народження. Чин поховання очолив благочинний Радивилівського округу протоієрей Вячеслав Демчук у співслужінні собору священників.

Молодший сержант, командир відділення керованого мінування Юрій Курило загинув 30 січня внаслідок ворожого артилерійського обстрілу в Часовому Яру, виконуючи бойове завдання. Йому було лише 27 років…

Юрій до останнього подиху залишався вірним присязі, Батьківщині та своїм побратимам. Він не раз відмовлявся від відпустки, кажучи: «Якщо ми відступимо, то вони наступлять». Так само щиро та віддано він любив свою Церкву і бажав, щоб його поховали там, де його хрестили — в Українській Православній Церкві.
Попрощатися з Героєм прийшли рідні, друзі, побратими та односельчани. Вони запам’ятають його як світлу, мужню і віддану людину.

Царство Небесне і вічна пам’ять воїну Юрію…

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/06/u-sestryatyni-poproshchalys-iz-voyinom-yuriyem-kurylom/

🌿6 ЛЮТОГО – БЛАЖЕННОЇ КСЕНІЇ ПЕТЕРБУРЗЬКОЇ

Свята Церква згадує святу блаженну Ксенію Петербурзьку. Про її дитинство, батьків нічого невідомо. Життя блаженної описують, починаючи зі смерті коханого чоловіка, їй на той час було 26 років. Чоловік був військовим, мав чудовий тенор і співав у церковному хорі. У віці 30 років його збила карета, до дружини Ксенії його принесли на руках і він помер, без християнського напуття, без покаяння в гріхах.

«…Носіть тягарі один одного» (до Галатів 6:2) Переживання за душу новоприставленого, що пішла на суд Божий без покаяння в гріхах, спонукали Ксенію стати на шлях юродства.

Саме з з любові до чоловіка Ксенія вирішила піти на цей подвиг: переодяглася в чоловічий одяг і сказала, що відтоді померла Ксенія, а вона тепер Андрій Федорович. Ксенія з чоловіком були достатньо заможною родиною, тому все майно вона продала та роздала його бідним, а сама стала ходити в чоловічому одязі по місту, відгукуючись лише на ім’я Андрій Федорович, – так молилася Богу за спасіння душі свого чоловіка. 

Визволившись від всіх земних піклувань, блукаючи цілими днями вулицями Петербурга, Ксенія зрідка заходила до своїх знайомих, обідала у них, розмовляла, а потім знову відправлялася мандрувати. Де вона проводила ночі, довгий час залишалося невідомим. Пізніше виявилося, що Ксенія, незважаючи ні на яку пору року і погоду, йшла на ніч в поле і тут в колінопреклонній молитві простоювала до самого світанку, поперемінно роблячи земні поклони на всі чотири сторони.
Почавши з усердної молитви за усопшого чоловіка, блаженна також молитись і за ближніх своїх. Люди помічали, що якщо блаженна візьме на руки хворе дитя або благословить його, воно неодмінно видужає. Якщо візьме якусь дрібницю з лавки купця – торгівля буде успішною. Якщо вона зайде до хати, то в будинку будуть панувати мир і злагода.
Блаженна Ксенія несла подвиг добровільного безумства 45 років і померла близько 1803 року. Тіло її поховали на Смоленському кладовищі. І багато знамень милості Божої почало відбуватися на місці її поховання. Після служіння панахиди над її могилою стражденні отримували зцілення, в сім’ях відновлюється порушений мир, нужденні отримували необхідне.

Люди, що почитали блаженну Ксенію, розбирали землю з її могильного пагорба, пагорб насипали кілька разів. Пізніше на місці пагорба була покладена кам’яна плита, яку також розбирали по камінцях. У третій чверті XIX століття на цьому місці була побудована маленька каплиця, а в 1902 році за проектом архітектора Олександра Всеславіна була зведена велика кам’яна каплиця. У радянські роки каплицю закрили, але ніякими зусиллями безбожників неможливо було заглушити в народі пам’ять про блаженну і віру в її молитовне заступництво перед престолом Божим.

Після багаторічного народного шанування блаженна Ксенія Петербурзька, Христа ради юродива, була зарахована до лику святих. 
Шляхом Христової любові, яка перемагає світ, пройшла свята, і сяє у вічній і неминущій славі, тому і не забута ні у Бога, ні у людей блаженна Ксенія Петербурзька.

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/05/6-lyutoho-blazhennoyi-kseniyi-peterburzkoyi-3/

🔥НА РІВНЕНЩИНІ НЕВІДОМІ НАМАГАЛИСЯ ПІДПАЛИТИ ХРАМ УПЦ
На Рівненщині невідомі намагалися підпалити Різдва – Богородичний храм у селі Ярославичі Млинівського благочинне. Про це повідомляє пресслужба Рівненської єпархії УПЦ.

5 лютого 2025 року в селі Ярославичі Млинівського благочиння сталася спроба підпалу Різдва- Богородичного храму. Невідомі облили стіни святині відпрацьованим маслом, ймовірно, намагаючись вчинити підпал.

Першою сліди злочину помітила прихожанка храму, яка колись віддала землю для його будівництва. Вона звернула увагу на почорніле вікно, що нагадувало сліди пожежі, та одразу викликала поліцію. На місце прибули правоохоронці та кінологи, які обстежили територію. Наразі триває розслідування, особи зловмисників поки що не встановлені.

Храм у Ярославичах був зведений у 2020 році після того, як у 2019-му місцеву громаду позбавили їхньої попередньої церкви. Після так званих зборів про “перехід” святиню передали під юрисдикцію ПЦУ, а віряни змушені були будувати новий храм.

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/05/na-rivnenshchyni-nevidomi-namahalysya-pidpalyty-khram-upts/

🌿5 ЛЮТОГО – СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА КЛИМЕНТА, ЄПИСКОПА АНКІРСЬКОГО ТА МУЧЕНИКА АГАФАНГЕЛА

Священномученик Климент народився в галатійському місті Анкірі 258 року від батька язичника і матері християнки. У дитинстві втратив батька, а на дванадцятому році — і матір, яка передбачила йому мученицьку кончину за віру в Христа. Жінка, яка усиновила його, Софія, виховувала його в страху Божому. Під час страшного голоду в Галатії деякі язичники кидали своїх дітей, не маючи змоги їх прогодувати, і Софія збирала нещасних до себе, годувала й одягала їх, а святий Климент допомагав їй у цьому. Він навчав дітей і готував їх до прийняття Святого Хрещення. Багато з них згодом померли мученицьки за віру в Христа.
За доброчесне життя святий Климент був поставлений на читця, а потім на диякона, у вісімнадцять років отримав сан пресвітера, а у двадцятирічному віці був висвячений на єпископа Анкірського. Незабаром спалахнуло гоніння Діоклітіана (284-305) на християн. За доносом до відповіді притягли і єпископа Климента. 

Правитель Галатії Дометіан намагався схилити святого до поклоніння язичницьким богам, але єпископ Климент твердо сповідував віру Христову і мужньо перетерпів усі муки, на які його прирік лютий намісник. Єпископа вішали на дереві, різали тіло гострим залізом так, що видно було кістки, жорстоко били палицями та камінням, крутили на колесі й палили на повільному вогні. Господь оберігав Свого страждальця і чудесно зціляв його понівечене тіло. 

Тоді Дометіан послав святого до Риму, до самого імператора Діоклітіана, з доносом про те, що єпископа Климента жорстоко мучили, але він виявився нездоланним. Діоклітіан, побачивши мученика здоровим, не повірив доносу та піддав Климента ще жорстокішим тортурам, а потім ув’язнив.
Багато хто із язичників, бачачи мужність святого і чудесне зцілення його від ран, увірували в Христа. До святого Климента у в’язницю стікалися люди для повчань, зцілень і Хрещення, так що в’язниця перетворилася на храм. Багатьох за доносом стратив імператор. Діоклітіан, вражений дивовижним терпінням святого Климента, відіслав його в Нікомідію до свого співправителя Максиміана.

Дорогою до святого приєднався учень його Агафангел, який уникнув страти з іншими сповідниками і бажав постраждати й померти за Христа разом із єпископом Климентом.
Імператор Максиміан віддав святих Климента й Агафангела правителю Агрипіну, який піддав їх таким нелюдським катуванням, що навіть у глядачів-язичників спалахнуло почуття співчуття до мучеників та вони побили камінням мучителів.

Отримавши свободу, святі зцілювали мешканців міста покладанням рук, хрестили і наставляли людей, які стікалися до них. Знову схоплені за розпорядженням Максиміана, їх відправили на батьківщину в місто Анкір, де князь Анкірський Куріній знову піддав їх мукам, а потім відіслав у місто Амісію до намісника Дометія, який вирізнявся особливою жорстокістю.

В Амісії святі мученики були кинуті в кипляче вапно, пробули в ньому добу і залишилися неушкоджені. З них здирали шкіру, били залізними палицями, клали на розпечені залізні ліжка і поливали сіркою. Святим усе це не шкодило, тому їх відправили до Тарса для нових мук. Дорогою в пустелі святому Клименту, за його молитвою, було дано одкровення, що він ще 28 років буде страждати за Ім’я Христа. Зазнавши безліч мук, святі були ув’язнені в темницю, де пробули 28 років.
Після смерті Максиміана святий Агафангел був усічений мечем. Святого Климента звільнили анкірські християни з в’язниці і відвезли в печерний храм. Там після звершення Літургії святий сповістив вірянам швидке закінчення гонінь і свій близький відхід. Святий мученик дійсно незабаром був убитий воїнами міста, які увірвалися до храму. Святому відсікли мечем голову під час принесення ним Безкровної Жертви († бл. 312).

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/04/5-lyutoho-svyashchennomuchenyka-klymenta-yepyskopa-ankirskoho-ta-muchenyka-ahafanhela-2/

🌿4 ЛЮТОГО – АПОСТОЛА ВІД 70-ТИ ТИМОФІЯ

Святий апостол Тимофій походив із лікаонського міста Лістри у Малій Азії. Він був навернений до Христа у 52 році святим апостолом Павлом († бл. 67; пам’ять 29 червня). Коли апостоли Павло і Варнава відвідали вперше лікаонські міста, апостол Павло в Лістрі зцілив кульгавого від народження, і багато жителів міста увірували в Христа, серед них були і майбутній апостол, юнак Тимофій, його мати Євника та бабка Лоїда (Діян.14:6- 12;2 Тим.1: 5). 

Насіння віри, посіяне апостолом Павлом у душі святого Тимофія, принесло рясний плід. Він став ревним учнем апостола, а згодом його невідлучним супутником і проповідником Євангелія. Апостол Павло любив святого Тимофія і називав його у Посланнях своїм улюбленим сином, з вдячністю згадуючи його вірність та відданість. 

Він писав Тимофію: “Ти наслідував мене в навчанні, житті, прихильності, вірі, великодушності, любові, терпінні, в гоніннях, стражданнях …” (2Тим.3: 10-11). У 65 році апостол Павло висвятив апостола Тимофія на єпископа Ефеської Церкви, якою святий Тимофій керував 15 років. Святий апостол Павло, перебуваючи в Римі у в’язниці і знаючи, що йому належить мученицький подвиг, викликав до себе вірного учня та друга апостола Тимофія на останнє побачення (2 Тим. 4:9).

Святий Тимофій закінчив життя мученицькою смертю. У Ефесі язичники звершували свято на честь ідолів і носили їх містом, супроводжуючи нечестивими обрядами та піснями. Святий єпископ Тимофій, ревнуючи про Славу Божу, намагався зупиняти та навчити засліплених ідолопоклонством людей, проповідуючи їм справжню віру в Христа. Язичники в озлобленні кинулися на святого апостола, били його, тягли по землі і, нарешті, побили камінням. 

Мученицьку смерть за Христа святий апостол Тимофій сприйняв у 80-му році. У IV столітті святі мощі апостола Тимофія були перенесені до Царгорода і покладені в храмі Святих Апостолів. Свята Церква вшановує святого Тимофія серед 70-ти апостолів.

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/03/4-lyutoho-apostola-vid-70-ty-tymofiya-3/

🌿3 ЛЮТОГО – ПРЕПОДОБНОГО МАКСИМА СПОВІДНИКА

Преподобний Максим Сповідник народився в Константинополі близько 580 року і виріс у благочестивій християнській сім’ї. У юності він здобув різнобічну освіту: вивчив філософію, граматику, риторику, був начитаний і досконало володів богословською діалектикою. Коли преподобний Максим вступив на державну службу, знання та сумлінність дозволили йому стати першим секретарем імператора Іраклія (611–641). Але придворне життя обтяжувало його, тому він пішов у Хрисопольську обитель (на протилежному березі Босфору – нині Скутарі), де прийняв чернечий постриг. Своєю смиренномудрістю він незабаром досяг любові братії та був обраний ігуменом монастиря, але і в цьому сані за своєю незвичайною скромністю він, за його словами, “залишався простим ченцем”. У 633 році на прохання одного богослова, майбутнього святителя Єрусалимського патріарха Софронія (пам’ять 11 березня), преподобний Максим залишив обитель і поїхав до Олександрії.
Святий Софроній став відомий на той час як непримиренний противник монофелітської єресі. Після того, як IV Вселенський Собор (451 р.) засудив монофізитів, які сповідували одну (Божественну) природу в Господі Ісусі Христі, єретиками-монофелітами було введено поняття єдиної Божественної волі і єдиної (Божественної) дії, що призводило до визнання відкинутого. Монофелітство знайшло численних прихильників у Вірменії, Сирії, Єгипті. Єресь, яка посилюється національною ворожнечею, стала серйозною загрозою церковній єдності Сходу. Боротьба Православ’я з єресями особливо ускладнилася тим, що до 630 року три патріарші престоли на православному Сході виявилися зайнятими монофізитами: Константинопольський – Сергієм, Антіохійський – Опанасом, Олександрійський – Кіром.
Шлях преподобного Максима з Константинополя до Олександрії лежав через Кріт, де й почалася його проповідницька діяльність. Там він зіткнувся з єпископатом, який дотримувався єретичних поглядів Півночі та Несторія. В Олександрії та її околицях преподобний провів близько 6 років. У 638 році імператор Іраклій разом з патріархом Сергієм, прагнучи зменшити віросповідні розбіжності, видав указ, так званий “Екфесіс” – “Виклад віри”, який остаточно наказував сповідувати вчення про одну волю за двох природ Спасителя.

Захищаючи православ’я, преподобний Максим звертався до людей різних звань і станів, ці бесіди мали успіх. “Не тільки клір, а й всі єпископи, народ, всі мирські начальники відчували в собі якийсь непереборний потяг до нього”, – свідчить його життя.
Наприкінці 638 року помер патріарх Сергій, а 641 року – імператор Іраклій. Імператорський престол зайняв жорстокий і грубий Констанс II (642-668), відвертий прихильник монофелітів. Посилилися нападки єретиків на православ’я. Преподобний Максим пішов у Карфаген і проповідував у ньому та околицях ще 5 років. Коли туди прибув наступник патріарха Сергія патріарх Пірр, який залишив Константинополь через придворні інтриги, за переконаннями монофеліт, між ним і преподобним Максимом у червні 645 року відбувся відкритий диспут, на якому Пірр всенародно визнав свої помилки. Преподобний Максим разом із Пірром вирушили до Риму, де папа Феодор прийняв покаяння колишнього патріарха та відновив його у сані.

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/02/3-lyutoho-prepodobnoho-maksyma-spovidnyka-3/

🌿2 ЛЮТОГО -МУЧЕНИКІВ ІННИ, ПІННИ, РИММИ

Історія цих святих, які пролили свою кров за Христа, починається ще в часи апостольські – в ті дні, коли хрестити наших предків йшов із проповіддю про спасіння святий апостол Андрій. Першими мучениками на землях нинішньої України-Русі є Інна, Пінна та Римма, родом слов’яни з північної Скіфії

Інна, Пінна, Римма були охрещені апостолом Андрієм, рукопокладені у священників і спрямовані для укріплення віри й утвердження благочестя серед греків та інородців, котрі проживали у Босфорському царстві. Дорогою в Таврію (у наш український Крим) вони скрізь проповідували християнську віру і хрестили народ. Вони несли вчення Христове і хрестили багатьох варварів, звернувши їх до православної віри. 

За проповідь християнства були схоплені місцевим князем, який хотів було спокусити їх різними спокусами та приємними обіцянками, але вони не схилилися на запропоновані ним почесті і за свою твердість віри у Христа були биті без пощади. 

На той час стояла сувора зима і річки замерзли настільки, що їх могли переходити льодом не тільки люди, а й коні з возами. Князь наказав поставити в кригу великі колоди і прив’язати до них святих, поступово опускаючи їх у крижану воду. Коли крига дійшла до шиї святих, вони, змучені страшним холодом, віддали Господу свої блаженні душі.

У стародавньому слов’янському місяцеслові розповідається, що деякі християни поховали тоді їхні тіла, але потім єпископ Гедца вийняв їх з могили і, взявши на плечі свої, поклав у своїй церкві. Через сім років після смерті своєї святі мученики з’явилися тому ж єпископу і наказали йому перенести мощі їх у містечко, зване Алікс, до морської пристані. (Алікс є нинішня Алушта, що знаходиться на березі Чорного моря, на північний схід від Ялти.

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/02/01/2-lyutoho-muchenykiv-inny-pinny-rymmy-3/

❄️1 ЛЮТОГО – ПРЕПОДОБНОГО МАКАРІЯ ВЕЛИКОГО, ЄГИПЕТСЬКОГО

Народився преподобний Макарій у Єгипті близько 301 року. З любов’ю і старанністю послужив він своїм батькам у старості, виконуючи заповідь про шанування батьків, і по смерті їх став зовсім вільним від життєвих турбот. Під керівництвом досвідченого старця-ченця преподобний Макарій почав проходити безмовне чернече життя та рукоділля. Спочатку він оселився в пустельному місці неподалік селища, де жив, потім преподобний переселився на Нітрійську гору в Фаранській пустелі.

Проживши три роки в пустелі, він пішов до преподобного Антонія Великого († 356), отця єгипетського чернецтва, про якого чув, ще живучи у світі, і горів бажанням його бачити. Преподобний авва Антоній з любов’ю прийняв блаженного Макарія, який став його відданим учнем та послідовником. З ним преподобний Макарій жив довгий час, а потім, за порадою святого авви, пішов у Скитську пустелю (у північно-західній частині Єгипту) і там настільки засяяв своїми подвигами, що його стали називати «юнаком-старцем», бо ледве досягнувши тридцятирічного віку, він виявив себе досвідченим, зрілим ченцем. Тут преподобному Макарію доводилося боротися з бісами день і ніч, і вони кричали, що не можуть перемогти його, тому що він має велику зброю – смиренність.

Коли святому виповнилося 40 років, він був посвячений у сан священника і поставлений настоятелем (аввою) ченців, що жили в пустелі Скитській. У ці роки преподобний Макарій часто відвідував великого Антонія, одержуючи від нього повчання у духовних бесідах. Разом з двома іншими учнями преподобного Антонія, преподобний Макарій сподобився бути присутнім при блаженній кончині його, і як якусь багатющу спадщину отримав посох преподобного Антонія, яким той підтримував у дорозі своє немічне тіло, пригнічене старістю та постницькими подвигами. Разом з ціє палицею преподобний Макарій прийняв дух Антонія Великого, як колись сприйняв такий дух пророк Єлисей після Іллі пророка. Силою його духу преподобний Макарій створив багато дивовижних чудес. 

Через безліч народу, що приходив до нього, преподобний Макарій мав мало часу, щоб у віддаленні вдаватися до богодумства. Тому преподобний викопав під своєю келією глибоку печеру, куди й ховався від тих, хто постійно приходив до нього, порушував його богодумство і молитву. Преподобний Макарій досяг такої відваги у ходінні перед Богом, що за його молитвою Господь воскрешав померлих. Незважаючи на таку висоту досягнутої богоподібності, він продовжував зберігати незвичайну смиренність.
У роки царювання імператора Валента аріаніна (364–378) преподобний Макарій Великий разом із преподобним Макарієм Олександрійським зазнав переслідування з боку аріанського єпископа Луки. Обох старців схопили і, посадивши на корабель, відвезли на пустельний острів, де мешкали язичники. Там, за молитвами святих, отримала зцілення дочка жерця, після чого сам жрець та всі жителі острова прийняли Святе Хрещення. Дізнавшись про те, що сталося, аріанський єпископ засоромився і дозволив старцям повернутися у свої пустелі. Лагідність, смиренність, милосердя преподобного перетворювали людські душі. 60 років провів св. Макарій у мертвій для світу пустелі. Найбільше часу преподобний проводив у розмові з Богом, часто перебуваючи у стані духовного замилування. Свій рясний подвижницький досвід авва втілив у глибокі богословські твори. 50 бесід та 7 подвижницьких слів залишилися дорогоцінною спадщиною духовної мудрості преподобного Макарія Великого. Найвище благо і мета людини – поєднання душі з Богом, – основна думка у творах преподобного Макарія.

На сайті: https://rivne.church.ua/2025/01/31/1-lyutoho-prepodobnoho-makariya-velykoho-yehypetskoho-3/