mental mentality

Перфекціонізм.

Знаєш, я завжди вважав, що треба робити все ідеально. І якщо не можеш зробити досконало — краще взагалі не братися. Така собі установка "все або нічого". Спочатку це здавалось хорошою стратегією, адже вона змушувала прагнути кращого. Але потім я зрозумів, що цей перфекціонізм перетворюється на ворога, який краде мій спокій і час.

Ми всі хочемо виглядати бездоганними. У соцмережах, на роботі, навіть у стосунках. Але реальність така, що ідеальність — це ілюзія. Жодна людина, навіть та, яку ми вважаємо "ідеальною", не позбавлена слабкостей. І що раніше це усвідомити, то легше стає дихати.

Я почав помічати, як часто тиснемо на себе. Наприклад, перед якимось важливим завданням чи навіть перед звичайною розмовою з друзями. "Чи правильно я скажу? А що подумають, якщо я зроблю це не так?" — знайомі думки, правда?

Але ось у чому фокус: наша "недосконалість" робить нас справжніми. Хіба ти любиш своїх друзів, рідних чи партнера через те, що вони ідеальні? Ні, ти цінуєш їх за щирість, за чесність, за те, що вони такі, які є. То чому ми не можемо так само приймати себе?

Я пам'ятаю одну ситуацію, коли створював дещо нове, і в мене вийшло, скажімо так, далеко не шедеврально. Я спочатку нервував, думав: "Ну ось, блін, добре, що цього не бачили люди!" Але знаєш, що сталося потім? Я поділився своїм результатом, як є, зі своїми близькими. І вони сказали, що це чудово, навіть якщо щось пішло не за планом. Вони оцінили зусилля, а не ідеальність.

Іноді дозволити собі помилитися — це найкращий урок. Так ти вчишся приймати, що життя складається з різних фарб, а не тільки з чорно-білого перфекціонізму. Помилка — це частина шляху, а не провал.

Думай про себе як про художника, який малює картину. Чи хочеш ти, щоб кожна лінія була ідеально рівною? Чи, можливо, саме нерівності додають характеру і глибини твоєму малюнку?

Тому наступного разу, коли щось піде "не так", просто зупинись і подумай: чи справді це важливо? Або, може, ти щойно відкрив щось нове про себе? Будь-який шлях цінний, навіть якщо на ньому є купа ям. Це твої ями, твої історії. І вони варті того, щоб їх прийняти.

mental mentality

Як не боятися змін і почати щось нове?

Зміни — це завжди страшно, правда? Навіть якщо розумієш, що вони необхідні, що старий шлях більше не працює, що життя просить тебе рухатися далі. Але от дивишся на ці зміни, і здається, ніби перед тобою величезний океан, який треба переплисти. А ти навіть човна не маєш. Звідси і страх, і нерішучість, і постійне "А раптом я зроблю помилку?"

Але ось у чому секрет: зміни — це не про миттєві стрибки у невідомість. Це про маленькі кроки вперед.

Я сам часто думав: «Що, як я не впораюся? А якщо це не моє?» І знаєш, що допомогло? Усвідомлення, що зміни — це процес. Вони не відбуваються за один день, як і не ламають усе вщент, якщо ти сам цього не дозволиш.

Перший крок до змін — це чесно запитати себе: чого я насправді хочу? Інколи ми боїмося змін, бо не до кінця розуміємо, куди йдемо. Уяви, ти в темній кімнаті й шукаєш двері. Поки не ввімкнеш світло, тобі буде страшно. Тому важливо "запалити світло" в своїх думках.

Другий момент — це прийняти, що помилки на шляху неминучі. Більшість із нас боїться змін не тому, що вони складні, а тому, що можна зробити щось не так. Але давай по-чесному: хто в цьому світі жодного разу не помилявся? Помилки — це частина шляху, вони не роблять тебе слабким, вони навчають.

Ще одне — це не очікувати від себе ідеального результату відразу. Уяви, що ти вирішив навчитися малювати. Ти ж не візьмешся одразу за полотно розміром із стіну й не чекатимеш, що створиш шедевр? Так само і зі змінами. Починай із маленького. !Один день, один крок, одна звичка!

І знаєш, що цікаво? Коли ти робиш ці маленькі кроки, життя ніби починає допомагати. Випадкові знайомства, можливості, які раніше ти просто не бачив, і навіть ті самі страхи з часом стають менш помітними.

Ну і головне — пам’ятай: змінювати своє життя не означає відмовлятися від того, ким ти є. Це означає віднаходити себе. Нового, більш сміливого, більш впевненого. І навіть якщо шлях не буде простим, він точно буде вартим того, щоб по ньому йти.

Тож якщо ти стоїш перед змінами, не бійся. Дивись на них не як на загрозу, а як на можливість. Дай собі дозвіл на помилки й невпевненість. Але й дозволь собі крокувати вперед. Бо знаєш, що найстрашніше? Не зміни. А залишитися там, де ти більше не хочеш бути.

mental mentality

Як навчитися справлятися зі своїм страхом?

Страх — це така штука, яка може зупиняти навіть найсміливіших із нас. Він тихо підкрадається, шепоче: «А що, якщо не вийде?», «А що, якщо зробиш помилку?» І ти стоїш, ніби на краю високої скелі, боячись навіть подивитися вниз. Знаєш, я теж був там. Насправді (фото моє). І в метафоричному сенсі, і в прямому. Був у цих роздумах, у цих переживаннях. Але знаєш, що зрозумів? Страх — це не ворог. Він просто сигнал.

Страх каже: «Ось тут щось важливе. Ось тут ти виходиш за межі комфорту». Це як внутрішній маячок, який показує, що ти ростеш. Але що з цим робити? Як зробити так, щоб страх не сковував, а допомагав рухатися далі?

Перш за все, страх потрібно визнати.
Часто ми намагаємося його ігнорувати або придушити. Але це як закрити очі, коли перед тобою стоїть тигр. Тигр нікуди не дінеться, якщо ти його не побачиш. Тому я завжди питаю себе: чого я боюся? Чесно й відверто. Бо тільки тоді можна почати діяти.

Далі — розділити страх на частини. Страх часто здається величезним монстром. Але якщо придивитися, це просто набір маленьких тривог. Наприклад, ти боїшся виступити перед великою аудиторією. Але, може, ти боїшся не аудиторії, а того, що забудеш слова? Або що тебе не зрозуміють? Коли ти розділяєш страх на частини, він уже не здається таким великим.

Ще один спосіб — це діяти всупереч страху. Не чекати, поки ти перестанеш боятися, а зробити крок, навіть якщо страшно. Я називаю це "дружбою зі страхом". Це як запросити його на прогулянку: «Добре, страху, я знаю, що ти тут, але ми підемо разом. Ти не будеш керувати мною, але можеш бути поруч».

А найцікавіше, що страх часто зникає, як тільки ти починаєш діяти. Як та тінь, яка зникає, коли ти включаєш світло. І виявилось, що він лише здавався таким великим і страшним.

І ще одне. Важливо пам’ятати: страх — це нормально. Він є у всіх. Навіть у тих, хто здається найсміливішим у світі. Але різниця в тому, що вони не дозволяють страху керувати своїм життям.

Тому коли наступного разу відчуєш страх, не тікай від нього. Привітайся з ним. Подякуй за сигнал. І зроби крок. Навіть маленький. І ти побачиш, що страх — це не те, що потрібно долати. Це те, що можна прийняти і перетворити на свого союзника. А з союзником, повір, дійти до своєї мети буде набагато простіше.

Щасливого і мирного Різдва, любі читачі. Не будьте безстрашними, будьте тими, хто діє всупереч страху!❤️‍🔥

mental mentality

Про те, як навчитися приймати себе.

Чому ми так часто сумніваємося в собі? Дивимось на своє відображення у дзеркалі або у власні думки й думаємо: «Чому я не такий, як інші? Чому я не ідеальний?» Ми ніби стаємо найсуворішими суддями для себе самих, забуваючи, що ми — живі люди, а не ідеальні зліпки з обкладинок журналів чи чужих уявлень.

Знаєш, я теж колись застряг у цьому. Думав: «Якщо я буду ідеальним, тоді мене точно полюблять. Тоді мене точно приймуть». Але знаєш, що я зрозумів? Ідеальних людей немає. А той, хто зображає ідеальність, просто приховує свої тріщини.

І ось тут починається найцікавіше. Наші тріщини — це не те, що потрібно приховувати. Вони — це те, що робить нас унікальними.

Прийняти себе — це як повернутись додому після довгої подорожі. Спочатку здається, що все навколо розвалене: десь двері скриплять, десь фарба облупилася. Але коли ти придивляєшся, ти розумієш, що цей дім — це частина тебе. І замість того, щоб ламати все й будувати заново, ти починаєш із любов’ю лагодити кожну деталь. Бо це твій дім, твій простір, твоє життя.

Як це зробити? Для мене це почалося з маленьких речей.

Прислухатись до себе. Інколи ми настільки зайняті, що навіть не чуємо власних думок і почуттів. А вони важливі. Проста звичка записувати, як я почуваюся, навіть декілька разів за тиждень, допомогла мені краще зрозуміти себе.

Не порівнювати себе з іншими. Це найважче. Але, знаєш, трава здається зеленішою у сусіда лише тому, що ти не бачиш, як він за нею доглядає. А ще, можливо, він теж заглядає на твою "зелену галявину".

Змінити фокус. Замість того, щоб концентруватися на тому, чого тобі бракує, варто подумати про те, що ти вже маєш. Твої таланти, твої досягнення, твої маленькі перемоги. Вони — це ти.

Пробачити себе. Ми всі робимо помилки. Це частина життя. Але замість того, щоб карати себе за кожен промах, спробуй сказати: «Я пробачаю себе». І рухайся далі.

Прийняти себе — це не про те, щоб зупинитися в розвитку. Це про те, щоб почати цей розвиток із любові до себе, а не з ненависті. Бо коли ти любиш себе, ти можеш досягти більшого. Не тому, що хочеш заслужити чиюсь любов, а тому, що ти вже любиш себе достатньо, щоб стати кращим.

Ти ж розумієш, це довгий шлях... Але кожен крок вартий того. І одного разу ти глянеш у дзеркало й скажеш: «Я — це я. І це круто».

А хіба це не найкращий момент у житті?

mental mentality

Відпустити минуле = змінити життя.

Знаєш, минуле — це наче рюкзак. Інколи він наповнений приємними спогадами, теплими моментами, людьми, які змушували тебе посміхатися. Але трапляється, що цей рюкзак набивається камінням: образами, болем, втраченими можливостями. І ось ти йдеш із цим тягарем і думаєш: "Може, ще трохи понесу? А раптом там щось важливе?"

Я теж носив такий "рюкзак". Довго. Переконував себе, що цей тягар допомагає мені рости. Але насправді він просто заважав мені рухатися вперед. Бо минуле — це не навантаження, яке потрібно постійно тягнути, це уроки, які потрібно засвоїти. А засвоївши, відпустити.

Пам’ятаю, як одного разу я сидів і прокручував у голові одну давню ситуацію. Знаєш, ту, коли ти начебто міг усе змінити, але чомусь зробив усе інакше. І мене це гризло. "Якби я тоді зробив інакше..." — ці слова застрягли у моїй голові, наче поплавок у болоті. Але потім до мене дійшло: а що це змінює? Минулого не змінити. І не треба. Зате я можу змінити те, що роблю зараз.

Відпустити минуле — це не означає забути. Це означає прийняти. Прийняти, що було, як було. Прийняти себе таким, яким ти був. Прийняти людей, які були частиною твого життя. І, головне, прийняти, що ти вже не такий, як колись. Ти виріс, змінився, і це нормально.

А ще відпускання — це про свободу. Уяви, що ти стоїш на пероні, а потяг з твоїм минулим уже поїхав. Ти можеш стояти і дивитися йому вслід, згадуючи кожну деталь. А можеш повернути голову і помітити, що поруч є ще десятки інших потягів, які готові забрати тебе в нову подорож.

Як це зробити? Для мене це було три простих кроки.

Подякувати. Минуле зробило мене тим, ким я є. І навіть найгірші моменти дали мені щось важливе.

Пробачити. Себе, інших, обставини. Не для них, а для себе. Бо пробачення звільняє.

Перенести фокус. Замість того, щоб жити в тому, що було, почати дивитися на те, що є і що може бути.

І, знаєш, коли ти відпускаєш минуле, ти не стаєш слабшим чи байдужим. Ти стаєш вільним. Вільним будувати своє теперішнє і майбутнє. А хіба це не те, чого ми всі прагнемо?

mental mentality

Про страх помилок і як його приборкати.

Знаєш, страх помилок — це такий хитрий монстр, який сидить у темному кутку і шепоче: "Не ризикуй. Не роби це. А що, якщо ти провалишся?" Спочатку здається, що він хоче тобі добра. Але насправді він просто хоче, щоб ти залишався там, де є, і не ворушився. Бо, чим менше ти робиш, тим менше шансів, що щось піде не так. Логічно, правда? От тільки життя так не працює.

Пригадую один момент, коли я зробив щось зовсім дурну річ. Заплутався у власних справах і прийняв рішення, яке відгукнулося мені довгим періодом виправлень. Але цікаво, що після першого "О Боже, я все зіпсував! Як мені тепер з цим жити" прийшло друге: "Хей, а чого я так боюся? Я ж і це переживу. Це ж просто… досвід".

Ось в чому суть. Помилки — це не вирок і не кінець світу. Це наче камінці на дорозі. Інколи ти спотикаєшся, але вони не можуть зупинити тебе назавжди. І чим більше ти дозволяєш собі помилятися, тим більше навчаєшся. Бо кожна помилка не просто розповідає тобі, що не працює, вона також показує, що ти живеш, рухаєшся, пробуєш.

Але як не дозволити страху стати головним у твоєму житті? Ось кілька думок, які допомагають мені.

По-перше, сприймай помилку як частину шляху. Ніхто з нас не народився з ідеальними навичками чи знаннями. Навіть ті, хто здаються геніями, спотикалися і падали. Різниця в тому, що вони підводились.

По-друге, подумай, чого саме ти боїшся. Соромитися? Бути висміяним? Не виправдати очікувань? Ці страхи зазвичай більші в нашій уяві, ніж у реальному житті. І, до речі, висміювання інших найчастіше говорить більше про них, ніж про тебе.

І, нарешті, дозволь собі бути недосконалим. Це трохи звільняє, чесно. Усі ми іноді лажаємо. Це робить нас людьми. А що найважливіше, це дозволяє нам рости.

Тож замість того, щоб уникати помилок, подумай: а що, як це можливість? Можливість знайти новий шлях, навчитися чомусь, стати сильнішим? Помиляйся, виправляйся і йди далі. Бо поки ти рухаєшся, ти живеш.

mental mentality

Є у мене улюблена тема, яка звучить просто, але чомусь завжди викликає бурю емоцій: як дозволити собі відпочивати. От реально, чому це так складно? Ми ж ніби розумні дорослі люди, а іноді навіть на хвилинку сісти спокійно — це як виконати акробатичний трюк на уявному батуті.

Колись я сам ставив знак рівності між "відпочивати" і "лінуватись". Ну як, ти ж розумний, у тебе стільки справ, планів, людей, які від тебе чогось чекають. Відпочинок здавався слабкістю. Але що я не розумів тоді, так це те, що без відпочинку ти не стаєш супергероєм, а лише втомленим хом’ячком на колесі.

Одного разу мене зупинила подруга. Сказала: “А ти чого так розігнався? Ти ж не автомат. У тебе теж є межі, чи ти їх вже десь загубив?”. І я подумав: блін, це ж правда. Чому я поводжусь так, ніби хтось вручить мені кубок за те, що я довів себе до знемоги?

Відтоді я почав вчитися мистецтву "нічогонероблення". Не одразу, звісно. Спочатку це був майже жах: як це, не робити нічого? Але знаєш, що допомогло? Розуміння, що відпочинок — це не "зайвий час", це зарядка батареї. Це те, що дозволяє тобі повертатися до життя знову і знову, повним енергії, а не як вичавлений лимон.

І ще одне важливе. Відпочинок не завжди виглядає як медитація під пальмами. Для когось це прогулянка парком, для когось — гра на приставці, для когось — просто можливість поспати зайву годину. Тут нема універсального рецепту. Але є одне правило: ти не повинен нікому пояснювати, чому вирішив відпочити.

Тож ось питання на подумати: коли ти востаннє дозволяв собі зупинитися і просто побути? І якщо це було давно, то чому б не спробувати прямо сьогодні? Світ зачекає. А ти — ні.

mental mentality

Життя — це постійний пошук рівноваги. Між тим, чого хочеш, і тим, чого потребуєш. Між зусиллям і відпочинком. Між тим, щоб тримати під контролем, і тим, щоб дозволити подіям іти своїм ходом. І, знаєш, одна з найбільших ілюзій, яка часто заважає нам — це думка, що все в наших руках.

Іноді здається, що якщо ще трохи напружитися, ще трохи продумати наперед, усе складеться ідеально. Але правда в тому, що ідеально не буде. Ми не можемо проконтролювати всі обставини, не можемо передбачити кожен дрібний поворот. І це — нормально.

Я колись теж намагався все втримати. Уяви, що кожна справа, кожна проблема — наче кулька, яку потрібно жонглювати. А потім кульок стало більше, ніж рук, і вони почали падати (не вмію жонглювати). Спершу це було схоже на провал. Типу, як це я не впорався? Але тоді я зрозумів важливу річ: життя — це не про ідеальний контроль. Це про те, щоб вчитися приймати хаос і водночас знаходити в ньому свій баланс.

Це, як стояти на хиткому човні. Ти не змусиш хвилі перестати хитати, але ти можеш навчитися знаходити рівновагу на цьому човні. Інколи це означає дозволити собі відпустити. Залишити щось, що тягне вниз. Довіритися іншому. Дозволити світу вирішити за тебе деякі дрібниці.

Баланс не означає бути ідеальним. Це означає бути гнучким і відчувати, коли треба наполягати на своєму, а коли — просто приймати. І ось саме в такі моменти ти знаходиш справжній спокій.

mental mentality

Чарівне слово "дякую"❤️‍🔥

Про вдячність я колись думав так: це просто спосіб бути ввічливим, нічого особливого. Але ось нещодавно я зрозумів, що вдячність — це щось набагато глибше, ніж просто «дякую» на автоматі.

У якийсь момент я почав практикувати подяки перед сном. Спершу це виглядало трохи дивно: я сідав і намагався знайти в своєму дні хоч щось хороше. І знаєте що? Навіть у найгірший день, коли здавалося, що все летить у прірву, знаходилися моменти, за які можна подякувати. Це міг бути аромат гарячої кави вранці, щира усмішка від знайомого чи навіть проста можливість прогулятися на свіжому повітрі.

Що змінилося? Я став більше цінувати дрібниці. Раптом світ навколо вже не здавався таким сірим, навіть коли проблеми залишалися. Вдячність нагадує, що є щось хороше навіть у найзвичайнішому дні. І ще важливо — вдячність не про інших, а про тебе. Вона змінює твій погляд на життя, допомагає не зациклюватися на поганому.

Із часом я помітив, що вдячність працює як дзеркало. Коли ти починаєш дякувати світу за все, що він тобі дає, світ якось починає віддавати більше. Можливо, це просто психологія. А можливо, це той самий закон притягнення, про який так багато говорять. Але головне — це працює.

mental mentality

Є одна важлива річ, підтвердження якої я бачу все частіше: людина – це її межі. Те, як ми їх визначаємо, захищаємо чи навіть порушуємо, формує нас більше, ніж ми іноді готові визнати. І якщо ці межі не усвідомлені, ми ризикуємо опинитися в ситуаціях, які виснажують нас і роблять чужими самих собі.

Межі – це як невидимі лінії, які ми малюємо у стосунках із собою, іншими людьми, навіть із цілим світом. Вони визначають, що для нас допустимо, а що ні. І ось яка прикол: ми часто думаємо, що встановлювати межі – це означає бути жорстким чи холодним. Насправді ж це зовсім не так.

У якийсь момент я усвідомив, що мої межі – як старий паркан. Десь він був зламаний, десь перекошений, а десь узагалі не існував. Я дозволяв людям заходити туди, куди вони не мали права. І водночас сам часто порушував чужі межі, навіть не усвідомлюючи цього.

А знаєш, із чого почалася моя подорож до усвідомлення меж? З одного простого запитання: "Що для мене неприйнятно?" І ось тут сталося найцікавіше. Я зрозумів, що іноді навіть не знаю відповіді. Я звик пристосовуватися, йти на компроміси, терпіти, аби тільки зберегти мир або уникнути конфлікту.

Та коли я почав розбиратися, що саме для мене важливо, то побачив, що межі – це не просто про захист. Це про турботу про себе. Про чесність із собою. І, до речі, це не означає, що тепер я ставлю ультиматуми чи замикаюся від людей. Навпаки, мої межі дали мені більше свободи.

Один із найскладніших уроків, який я вивчив – це що встановлювати межі потрібно навіть із тими, кого ти любиш. Особливо з ними. Адже любов – це не про жертви, а про повагу. І якщо ти дозволяєш комусь постійно переступати через твої потреби, це руйнує і тебе, і ваші стосунки.

Межі – це також про те, щоб навчитися говорити "ні". Спочатку це здається страшним. Особливо, якщо ти звик завжди всім допомагати, рятувати чи виконувати чужі прохання. Але потім приходить дивне полегшення. Ти розумієш, що твоє "ні" не руйнує чужий світ, а лише захищає твій.

Тож тепер я дивлюся на свої межі не як на стіни, а як на двері. Вони відкриваються для того, що мені близьке й важливе, але закриваються перед тим, що мене руйнує. І це, мабуть, найцінніше відкриття, яке я зробив про себе.

mental mentality

Малесенький інсайт з великою користю.

Нещодавно я зрозумів, що страх невдачі – це найкращий тренер, якого мені могла дати доля. Він приходить непроханим гостем: стискає тебе зсередини, шепоче про те, що все може піти не так, і змушує вдивлятися в темні куточки можливих сценаріїв. Але одного дня я перестав його боротися. Я сів навпроти, зробив глибокий вдих і спитав: "Чого ти хочеш мене навчити?"

Страх невдачі – це не ворог. Він не бажає тобі поразки. Він хоче, щоб ти готувався, ставав кращим і бачив більше, ніж бачиш зараз. Але є одне "але": якщо слухати його надто уважно, він паралізує. Ти перестаєш діяти, бо хочеш перестрахуватися від усього, навіть від самого життя. І тут важливо знайти баланс.

Я почав сприймати страх як карту: він показував, де знаходяться мої слабкі місця. Замість того щоб тікати, я використовував його як компас. Якщо боюся, наприклад, виступати перед великою аудиторією, це означає, що тут є щось важливе, що варто опанувати. Якщо боюся, що не вийде новий проєкт, це знак: треба перевірити план, подумати над деталями, але не припиняти рух.

Головне – дозволити собі йти вперед, навіть якщо тремтять коліна. Так, страх буде поруч, але саме він штовхає нас далі. Без нього ми б просто залишалися в зоні комфорту, там, де все передбачувано, але нічого не змінюється.

І найголовніше, що я зрозумів: невдача – це не кінець. Вона – частина шляху. Вона схожа на попутний дощ: так, ти можеш намокнути, але це не означає, що ти не дійдеш до пункту призначення. Іноді наймокріші моменти нашого життя стають найціннішими уроками.

Отже, страх невдачі – це не те, чого треба позбуватися. Це те, що треба почути, прийняти і взяти із собою у подорож. І найкраще, що ти можеш зробити для себе – це дозволити собі діяти, навіть якщо боїшся. Бо тільки так ти зрозумієш, що страх – це лише супутник, а не керівник твого життя.

mental mentality

Цей пост присвячується всім хейтерам в коментарях (не в цьому каналі, а взагалі). Можливо це комусь допоможе справитись із внутрішніми блоками ❤️

Коли людина підписується на когось, але постійно залишає злі чи негативні коментарі, це говорить не стільки про ту людину, за якою вона слідкує, скільки про її власний стан. Якщо комусь не подобається те, що він бачить, то логічно було б просто піти, знайти щось цікаве, що приносить радість. Але якщо замість цього він продовжує сидіти на тій же сторінці й писати злісні речі, це вказує на те, що у нього самого є якісь внутрішні проблеми.

Можливо, він відчуває заздрість. Бачить чийсь успіх чи талант і починає думати: "А чому це не я? Чому в мене так не виходить?". Але замість того, щоб розібратися в собі й використати цю енергію для власного розвитку, він обирає легший шлях — злитися на іншого.

Є ще один цікавий момент. Людина може навіть не розуміти, чому вона поводиться так. Наприклад, у неї є звичка підживлювати себе негативом. Вона дивиться те, що їй не подобається, читає коментарі, які її дратують, і це створює замкнене коло: мозок уже звик до цієї дози "гострих емоцій". І виходить, що замість того, щоб вирішити проблему й прибрати цей подразник, вона ніби сама себе тримає у цьому болоті.

Є ще тип людей, які просто шукають уваги. Їм важливо, щоб хтось відповів на їхній коментар, помітив їх. Навіть якщо це увага у формі сварки чи негативу, їм це здається краще, ніж ігнорування.

Але врешті все зводиться до простого: якщо тебе щось не влаштовує — забери це зі свого життя. Навіщо витрачати енергію на те, що дратує, якщо можна знайти щось, що надихає? Адже ми самі вибираємо, чим себе оточувати. Світ буде виглядати добрим чи поганим залежно від того, на чому ми зосереджуємо увагу.

Для мене це очевидно: якщо я бачу, що щось не приносить мені радості, я це просто викреслю зі свого дня. Замість того, щоб сваритися з кимось чи доводити щось, краще зайнятися чимось корисним і приємним. В кінці кінців, наше життя — це те, чим ми себе оточуємо.

mental mentality

Волейбол для мене завжди був чимось більшим, ніж просто спорт. Це історія про взаємодію, довіру, командну роботу і здатність бути частиною чогось більшого, ніж ти сам. Але найголовніше — це шлях. Шлях, який почався ще у школі, коли я вперше побачив швидку атаку. Це було щось більше, ніж зароблене очко, тут більше мова про зв'язок між пасуючим і атакуючим. І тоді я зрозумів, що це щось таке, що дуже наповнює мене енергією.

Я раніше собі уявляв, що цей шлях приведе мене до турніру, але відчувалось, ніби це щось недосяжне. У школі це було просто задоволення, у дорослішому віці — спосіб розвантажити голову. Але, дивлячись назад, я бачу, як волейбол навчив мене важливим речам не лише на майданчику, а й у житті.

Перше, чого я навчився — це приймати свої помилки. У волейболі немає часу шкодувати про пропущений м’яч чи невдалу подачу. Гра триває, і ти повинен бути тут і зараз. Так само і в житті: помилка не повинна ставати гільйотиною. Її треба прийняти, винести урок і рухатись далі.

Друге — це довіра до команди. Не все в твоїх руках, і це нормально. Іноді ти просто повинен відпустити ситуацію і дати іншому зробити свою частину роботи. Особливо це стосується моєї позиції – центральний блокуючий. У волейболі це здається природним, але як часто ми в житті намагаємося контролювати все?

І третє — це терпіння і розвиток. Кожен удар, кожна комбінація — це маленький крок до більшого результату. Після кожного тренування ти стаєш трохи кращим. Але головне — це віра в те, що твої зусилля окупляться.

Турнір став для мене символом цього шляху. Це було не просто змагання, це було підтвердження того, що наполегливість і любов до справи, можуть привести тебе туди, де ти мріяв бути.

І тут є ще одна важлива річ: любов до того, що ти робиш. Без неї жоден шлях не має сенсу. Волейбол нагадав мені, що кожен із нас має знайти те, що робить його живим. І навіть якщо цей шлях здається довгим, а результат далеким, справжня нагорода — це сам процес.

Я не знаю, яким буде наступний крок у моїй волейбольній історії. Але я знаю, що продовжуватиму грати. Бо грати — це означає жити. І, як у волейболі, так і в житті, кожен м’яч, кожна дія — це можливість зробити щось краще. Можливість виграти і протриматись на майданчику довше, ніж решта.

mental mentality

Сила уваги ⚠️

Тільки вдумайтеся: наш характер, наші звички, наша особистість є лише набором стійких нейромереж, які ми будь-якої миті можемо послабити або зміцнити завдяки усвідомленому сприйняттю дійсності. Концентруючи увагу усвідомлено та вибірково на тому, чого ми хочемо досягти, ми створюємо нові нейронні мережі.

Абсолютно кожен найменший досвід робить у нашому мозку тисячі та мільйони нейронних змін, які відбиваються на організмі загалом.

Якщо ми за допомогою нашого мислення викликатимемо в організмі певні негативні стани, то в результаті ці аномальні стани стануть нормою, що в подальшому призведе до психосоматичних захворювань. Саме тому так важливо звертати увагу на свої думки та спрямовувати їх у потрібне «русло».

mental mentality

Чому мені не подобається популярна психологія?

На мій погляд, популярна психологія надто зациклена на позитиві та досягаторстві. Усі ці численні статті та тренінги, в яких автори діляться нескінченними порадами, як розбагатіти, досягти успіху, стати щасливим і зцілитися від усіх хвороб...

Тут ніби заперечується або ігнорується інша, "темна" частина нашого життя, де є місце печалям, стражданням, смутку, самотності. А ще навіюється, що якщо людина думатиме тільки про хороше і якось "правильно" житиме, то біди й нещастя обійдуть її стороною.

Але це не так.

Ми не можемо прожити своє життя без втрат і болю. Це те, що нам "гарантовано" життям.

Тому, коли ми відвертаємося від важких переживань, ми якоюсь мірою відгороджуємося від свого життя, дистанціюємося від нього. Не приймаємо його у своїй цілісності. Не дозволяємо собі сумувати, і тим самим не допомагаємо собі впоратися з важкими почуттями. І це нерідко призводить до депресії.

В екзистенціальному аналізі однією з головних причин депресії вважається непрожитий смуток. Перериваючи процес горювання, ми ніби перериваємо плин самого життя. Залишаємо його в якомусь замороженому вигляді й самі завмираємо.

І, навпаки, коли ми наближаємося до нашої внутрішньої "темряви", даємо увагу нашим тягарям і стражданням, починаємо сумувати, ми тим самим дозволяємо життю проникати в нас і розвиватися всередині.

Альфрід Ленгле подав це у вигляді метафори - він проводить паралель між бруньками, що розпускаються на деревах після зимової сплячки, і людиною, яка прокидається до життя після періоду проживання важких душевних станів.🌱🌾

Тому що смуток і горювання - це природний процес відновлення наших стосунків із життям. Відгорівши втрату, ми відкриваємося чомусь новому, чомусь цінному у своєму житті.

mental mentality

Звички — це як стежини в полі! Чим частіше ти ними ходиш, то чіткішими вони стають. Але що робити, якщо ти хочеш пробитися через густі хащі і створити нову стежку? Або, навпаки, закинути ту, яка веде не туди, куди хочеться?

Я багато думав про те, як звички працюють. У нас у мозку є цікава річ — петля звички: тригер, дія і нагорода. Наприклад, тригер — ти прокинувся, дія — потягнувся за телефоном, нагорода — отримав дофамін від соцмереж. Цю петлю можна переналаштувати, якщо підходити до справи з розумом.

Як створити нову звичку?

Для початку знайди тригер. Наприклад, якщо ти хочеш почати читати книги, можеш прив’язати цю дію до чогось, що вже робиш. Скажімо, кожен раз після обіду бери книгу до рук. Полегши початок. Не треба одразу ставити мету читати по 50 сторінок. Почни з п’яти хвилин. Так мозок не буде чинити опір. Далі - нагорода. Щось просте, але приємне. Наприклад, дозволити собі чашку смачної кави після читання. Мозок любить заохочення, і так ти допоможеш закріпити звичку.

Коли я почав користуватися телефоном для планування, мені довелося зламати звичку "пам’ятати все в голові". Я зробив це так: кожного вечора перед сном я записував завдання на завтра. Тригер — вчорашнє нагадування у ліжку, дія — записати думки, нагорода — відчуття спокою, що все під контролем. Спочатку це здавалося зайвим, але з часом ця звичка стала природною, як дихання.

Пам’ятай, що звички формують тебе. І ти маєш силу формувати звички. Тож замість того щоб бути пасажиром у власному житті, ставай капітаном. І нехай твій корабель завжди тримає курс на потрібний берег!

mental mentality

Про звички і планування

Звички — це такі собі невидимі нитки, які тримають наше життя в купі. Вони здаються дрібницею, але саме вони визначають, у який бік ми рухаємось щодня. Більшість свого часу ми робимо звичні справи, пересуваючись звичними шляхами, з звичними людьми. І ми дозволили цим звичкам створитись автоматично, не підлаштовуючи їх під свої бажання. Але якщо ти навчишся спрямовувати цей потік, то отримаєш силу, яка змінить твоє життя.

Розкажу про свій досвід. Колись у мене була звичка покладатися тільки на пам'ять. Все в голові: що зробити, кого набрати, куди піти. Гадаю, ви розумієте — повний хаос. Протягом деякого часу я все більше розумів, що цей метод перестав працювати. Я почувався так, ніби намагаюсь нести купу м'ячів зразу, і постійно якісь випадають

Тоді я вирішив спробувати планування. Спочатку це було незвично. Записувати справи на день у смартфоні? Здавалося, що це зайва морока. Але я вперто записував усе, що треба зробити. Вибрав для цього зручний додаток (TickTick), який дозволяє сортувати завдання по матриці Ейзенхауера(важливості), додавати нагадування і навіть встановлювати дедлайни.

Спочатку це було трохи механічно: "Окей, треба не забути це вписати". Але з часом я помітив, що моя голова почала розвантажуватись. Всі думки й справи, які раніше крутилися в голові, тепер лежали в телефоні. Мені залишалося тільки заглядувати і діяти.

Ця звичка стала ключовою для мене. Вона вчить дисципліни, допомагає розставляти пріоритети й не витрачати енергію на непотрібне. Та й в процесі самого життя думка отримала більше простору - стала вільною від переживань. Планування не обмежує, а навпаки, дарує свободу. Свободу робити те, що дійсно важливо, а не те, що хаотично влітає в голову.

Звички — це не про швидкі результати. Вони формуються через маленькі кроки, які ти повторюєш день у день. І якщо вибирати звички мудро, то рано чи пізно ти помітиш, як твоє життя починає рухатися в потрібному напрямку. Почніть із малого — і самі побачите, як це працює.

mental mentality

Чи було у вас таке відчуття, що день минає, а ви ледве пригадуєте, що встигли зробити? Як ніби бігали по колу, в спробах піймати повітря, але все одно залишилися з порожніми руками? Це знайоме багатьом із нас, мені в тому числі. Але знаєте, в чому секрет? Увага – це ваш основний інструмент, і те, як ви нею керуєте, визначає ваш результат.

Ми звикли думати, що багатозадачність — це круто. Але правда така: чим більше ви намагаєтесь встигнути одночасно, тим менше встигаєте. Якщо хочете дійсно працювати ефективно, почніть з малого: фокусуйтеся на одній справі. Уявіть, що ваша увага — це курсор мишки, і ви самі вирішуєте, куди нею натиснути.

Щоб цей курсор не губився серед хаотично розміщених файлів і папок, допомагає планування. Зробіть список на день, але не перевантажуйте його. Три-чотири ключові завдання — цього цілком достатньо. Коли знаєш, чим займатися, мозок не витрачає час на метання.

Ще одна важлива річ — наш мозок, як акумулятор, теж сідає. Якщо відчуваєте, що починаєте розряджуватись, зробіть паузу. Декілька хвилин простих посиденьок в тиші або прогулка можуть зробити більше, ніж ще одна година виснажливої роботи.

І, звісно, заберіть усе зайве. Що можна знайти потрібного серед цілої купи "Нових папок" і "Безіменних документів"? Приберіть зайві вкладки, вимкніть сповіщення, відкладіть телефон. Дайте собі простір для думок.

З часом це стає звичкою. Ви почнете помічати, як справи починають ладнатися, а голова стає яснішою. Бо коли ваш фокус не розсипається, як пісок, ви нарешті можете створити щось справжнє. І це відчуття — безцінне.

mental mentality

Знаєте, мені здається, ми всі іноді заганяємо себе в цей нескінченний біг: робота, цілі, плани, які треба втілити тут і зараз. Ми так сильно стараємося бути кращими, продуктивнішими, успішнішими, що забуваємо про найважливіше — про себе.

Здається, якщо зупинишся, відпочинеш — усе піде коту під хвіст. Але, друзі, насправді це зовсім не так. Світ не завалиться, якщо ви хоча б на хвилинку вийдете з цієї гонки. Навпаки, саме в паузах ми знаходимо щось справжнє: натхнення, нові сили, ясність думок.

Це як із телефоном. Якщо його не заряджати, він вимкнеться. І наша енергія працює так само. Нам потрібен час, щоб відновитися, підзарядитися. Це може бути все, що завгодно: прогулянка наодинці, день без соцмереж, зустріч із друзями, чашка кави на балконі, спокійний вечір із книгою.

Насправді, у цьому немає жодної слабкості. Є лише мудрість — визнати, що ти не машина, що ти живий. І це нормально, іноді сказати собі: "Я втомився. Мені потрібно перепочити".

Тож дбайте про себе. Пам’ятайте, що ви важливі. І якщо зараз відчуваєте, що вам потрібна перерва — зробіть її. Все інше може почекати. А от ваше життя — ні.

mental mentality

Про силу бути у моменті

Ми постійно намагаємося кудись бігти: досягати, змінювати, доводити. Наша свідомість, як маятник, коливається між спогадами про минуле та тривогами про майбутнє. Але чи помічаємо ми життя, яке відбувається саме зараз?

Філософія дзен говорить про "тут і зараз". Мудреці вчили: найглибший сенс життя розкривається лише в моменті. Якщо ми проживаємо його усвідомлено, ми звільняємося від ілюзій і справді живемо, а не існуємо.

Герман Гессе у своїй "Сіддхартсі" писав: "Життя — це потік, і лише в спокійному спостереженні його течії ми можемо відчути гармонію." Це не про те, щоб зупинитися і нічого не робити. Це про вміння побачити красу в простому: у вдиху ранкового повітря, у звуках дощу за вікном, у смаку гарячого чаю.

Екзистенціалісти теж звертали увагу на момент. Жан-Поль Сартр наголошував, що ми не є результатом обставин, ми є творцями. А наші вибори формують сенс життя. І найкращий вибір — це бути присутнім у своєму моменті, бо саме тут ми маємо владу над собою.

Тільки той, хто живе у теперішньому, живе повноцінно. Якщо ми навчимося зупиняти маятник свідомості й заглиблюватися в "зараз", то помітимо, що все, чого ми шукаємо, вже тут. Щастя, сенс, спокій — усе це не десь у далекому майбутньому чи в ілюзорному "колись".

Момент не вимагає від нас подвигів. Він просить лише одного: бути. Почути себе, відчути світ, дозволити собі відкинути зайве. Це не втеча від реальності, це повернення до неї. Бо справжня сила — це здатність жити так, щоб кожна секунда мала значення.

mental mentality