Якби «Місячним телям» керував не цей істеричний недоумок, я би не працював цілий рік – і не заради вигоди! – на австралійських плантаціях; а головне – міг би спокійно спати, вколисаний ефірними сумішами, без привидів Отелло, Лілі, Боба та кота Іто.

Але що ж тоді: довелося би платити триста доларів за шанхайський лайнер проти п’ятдесяти на цьому вітрильнику? Звідки ж було мені знати, що як тільки ми рушимо із Сан-Франциско, хвилі понесуть нас прямо на південь, а пан Коллінз перетвориться на насос для віскі? Звісно, шторм не сприяв легкому шляху до Шанхая, але капітан виголосив абсолютну нісенітницю: Мельбурн – прекрасний пункт для перепочинку, не згірш Шанхая! Я назвав цю заяву абсурдом.

Краще би я тримав свої думки при собі, бо у відповідь пан Коллінз жбурнув мені в голову сифоном і пригрозив закути в кайданки. А коли буря вщухла, спокійно попрямував далі на південний захід. Недоумок.

П’ять тижнів хитавиці на клятій плавучій купі, де з розваг – вічний ірландський віскі в товаристві старих ідіотів!

Хіба дивно, що я попросив висадити мене, коли ми пришвартувалися у Мельбурні?

Не те щоб Мельбурн був гарний. О, святі бздюхи, якби ж то! Особливо того дня. Періщив дощ, і Вікторія-авеню з обвислими мокрими евкаліптами була весела, як кладовище.