Видавництво Уроборос

"Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам'яті, доступний кожному: в національний день пам'яті жертв 1933-го (четвертої суботи листопада) визначити час, коли кожен громадянин цієї землі, де майже кожна родина втратила когось з близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам'ять про померлих". Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священником в Америці: "Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися на всіх, хто загинув?"

Навіть сім десятиліть опісля свічка, що мерехтить у вікні, видається мені гідною відповіддю!

Найперше, що спадає на думку — ця збірка відверта. І відверта з усіх боків. Хтива розбещеність і відвертий реалізм «Отелло» Тео Варле, шокуюча у своїй жорстокості та безапеляційності до дітей «Нова мати» Люсі Кліффорд, химерні марення і божевільне деградування «Штучного пекла» Орасіо Кіроґи — кожна з історій має власний унікальний набір епітетів, яким її можна охарактеризувати.

Аліса суворо попросила нікому текст не показувати, видала анкету як для бети, де треба було в кінці кожного розділу відповісти на десяток запитань, і… не знаю, що саме робила потім.

Я ж поставила поруч із ноутбуком свою улюблену півлітрову чашку з чаєм, відкрила файл і… Коротше кажучи, чай я потім гріла ще раз.

Так в «Уроборосі» з’явився перший текст із полиці «Фантастика / фентезі».

Якби «Місячним телям» керував не цей істеричний недоумок, я би не працював цілий рік – і не заради вигоди! – на австралійських плантаціях; а головне – міг би спокійно спати, вколисаний ефірними сумішами, без привидів Отелло, Лілі, Боба та кота Іто.

Але що ж тоді: довелося би платити триста доларів за шанхайський лайнер проти п’ятдесяти на цьому вітрильнику? Звідки ж було мені знати, що як тільки ми рушимо із Сан-Франциско, хвилі понесуть нас прямо на південь, а пан Коллінз перетвориться на насос для віскі? Звісно, шторм не сприяв легкому шляху до Шанхая, але капітан виголосив абсолютну нісенітницю: Мельбурн – прекрасний пункт для перепочинку, не згірш Шанхая! Я назвав цю заяву абсурдом.

Краще би я тримав свої думки при собі, бо у відповідь пан Коллінз жбурнув мені в голову сифоном і пригрозив закути в кайданки. А коли буря вщухла, спокійно попрямував далі на південний захід. Недоумок.

П’ять тижнів хитавиці на клятій плавучій купі, де з розваг – вічний ірландський віскі в товаристві старих ідіотів!

Хіба дивно, що я попросив висадити мене, коли ми пришвартувалися у Мельбурні?

Не те щоб Мельбурн був гарний. О, святі бздюхи, якби ж то! Особливо того дня. Періщив дощ, і Вікторія-авеню з обвислими мокрими евкаліптами була весела, як кладовище.