Вбиті встають із руїн і роззираються сторожко:
зорі були ще вдосвіта, але тепер їх витерли.
Чорні їхні міста, руки їхні прозорі.

І коли я злюся на бога – пишу із малої літери,

бо не маю зброї певнішої, аніж моя абетка,
сталь невтомна, зазубрена, тепле горличе воло.
Як там тобі за хмарами – або насправді – де ти,
боже наш стоіменний, як ти це все дозволив?

Довго, так довго дивишся, як обідає вбивця.
Незворушно вслухаєшся в гул і полуск пожежі.
А при твоїх воротях діти з такими лицями,
як пелюстки шипшинні, сонні іще, збентежені.
І тому я з тобою нині не говоритиму.

Той, хто мені дорожчий за життя моє куце,
спить, і місяць печатку кладе на плече згори.
Сон здається рятунком, кличе не повернутися,
тягне, наче на дибі, з пам'яті довгі жили.

Кришиться у легенях дихання ніжний кришталь:
там ППО працює.
Не прокидайся, милий.
Бог мовчить і сьогодні. Ми живемо і далі.

#марор

Катерина Калитко