Українська поезія📖


Channel's geo and language: Ukraine, Ukrainian
Category: Books


Біографії. Поезія. Вірші.

Related channels  |  Similar channels

Channel's geo and language
Ukraine, Ukrainian
Category
Books
Statistics
Posts filter


***
так ніби слово "мир" із фрази rest in peace
і ти собі як докір, що не вимер
стоїть з хрестом на кручі володимир
і виганяє із людини ліс

без ріски в роті ти чекав і ріс
до апогею часу, до вершини
з варяг у греки мимо йшли шипшини,

а поза ними плівся верболіз
у кошики, у ятері, в колиску
і в оці пітьми бракувало блиску,
щоб запалити місяць у воді

і місяць той, тепер довіку лютий,
тонув, тонув і не хотів тонути
такий ж непримиренний, як тоді

Галина Крук


У світі, де просто зараз когось катують,
хтось досі готує родинну вечерю,
коле горіхи для солодкого пирога;
ламаються кості, розриваються жили,
бура калюжа крові густішає на підлозі;
у кафе роблять гучніше колядку,
діти біжать зі школи;
тіла розчиняються в кислоті.

Жодна кров не червоніша за іншу.
Біль роздавали порівну на поминках справедливості,
ніби коливо.
Я так хочу за нею заплакати, але не маю чим:
всю вологу з душі невидимі спраглі випили
крізь ангельську соломинку.
Спорожнілі, минущі, крихкі, як ялинкові іграшки,
погойдуємося на гіллі світового дерева;
ще трохи до того, як
безокий звір апокаліпсису повалить його,
усіх нас безладно розбивши.

Хай не зможу більше заплакати, але можу тебе обійняти.
Бо так хочу, щоб ти вцілів і тоді.
Я розіб'юся
за тебе.

#марор

Кактерина Калитко


КРИМ. ЯЛТА. ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ

В цім розваленім часі, весною, в приморському місті
(Де ніхто не вважа на часи, а лише — на сезони),
Що за щемна розрада — ефіристий дух гостролисту,
Й під сирітськими пальмами в віялах мокрого блиску —
Бабця в шапочці й чунях, в цурпалках обтятого хисту,
Що виводить на скрипці пісні некурортної зони!..

Я годую чайок, їхні крики застуджено-строгі.
Млява мінька долярів триває у шопці за рогом.
Пес вганяється в хвилю — й вискакує. Мов виноград
Темно-синій, імлавиться море — і дивно невлад,
Захлинаючись, скрипка біжить “па желєзнай дароґє”,
Де донині проноситься смерч “Варкута —Лєнінґрад”.

Ех, па тундрє, па тундрє!.. Прощайте — совєцьке дитинство,
Поворот з таборів, шістдесятницькі вірші (зразки Первозвуків німого!),
“хрущовка”, що в голову тисне…
Щось ніщо не спеклося із цього снітявого тіста,
Крім жаркої, як пульс маяка: загориться і згасне, — тоски.

Кожен досвід чогось та вартує, принижено твердять
Всі, обрубані досвідом. Кожен — крім досвіду смерті,
Докидаю в рядок і витрушую крихти: познач
Скрайню точку на мапі, приїдь, зупинись на окравчику тверді —
І тебе здожене, наче поїзд по колії, плач.

І, крізь наглий наплив голубого зубовного дзвону,
Розумієш просте і гірке, як вино на розлив:
Можна жити і так — все життя утікаючи з зони,
Можна навіть писати — на вітер, обривками слів…
Тільки множаться сполохи в скронях і небі блідому,
Та срамотна вітчизна, як щоки од згадки, горить:
Півжиття — за плечима. На плечах — ні слави, ні дому. А попереду — море, яке не здолаєш убрід.

Пропливу! Проживу! Скрізь де хоч’ — в сірниковій коробці
(У лушпайці горіха, як Гамлет!) — аби був добрячий замок!
Лине “плач по империи”, як написав би був Бродський,
Та схолов од плачу і, від’їхавши в Амхерст, — замовк.

Хай хто хоче, той плаче. Я — весело зціплюю зуби:
Надто довго вертіло мене коліщатком і шрубом
По таких жолобах! — що тепер тільки й маю за честь
Пригадать, як щоразу, на доторк кліщів пласкогубих,
Я спорскала, зірвавши різьбу, некрасиво і грубо, —
І котилася в бік опівнічних своїх перехресть!

Недовіра до місця — ось те, чого справді учила
Нас імперія: тим я з дитинства й боялася щілин.
Страх, як бліки крізь листя, торкає юрбу ворушку,
Що тече по бульвару, — сюд-туд в ній мигне ветеранське карчило,
Та з повітря московський акцент обпікає, мов “чілі”,
Піднебіння — гортань — стравохід — і гузничну кишку…

Це бездомна земля — хто тут жив, той не втік, і запізно
Говорити про це: всяке місце по людях зализне (З білосніжним оскалом прибій камінцями шкребе).
Час рушати, смеркає. Де я, там і буде вітчизна —
І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

“Ат праклятай паґоні”, в тропу мандрівного зарібку — І мені навздогін (кожен має, за що заплатив!)
Бабця в чунях, щокою, як кицьку, придержавши скрипку,
Заянчить хроматизмом, мов духу пускаючись, хрипко, —
Й без усмішки зійде на стрибучий танґовий мотив…

Оксана Забужко


І ця любов із доторком біди,
і ці слова, які назавжди вивчив:
веди мене, мій звичний і убивчий,
мій чорний часе, — стримуй і веди.
Уздовж доріг — тривалих, золотих —
ходою обережною мисливця
веди за тих, хто здався і спинився,
за тих, хто помилився і затих.
В цій осені — тривожній і німій,
де замовкає голос недоречний,
веди мене, мій вічний, мій конечний,
мій втрачений і небезпечний мій.
І теплих сосен набраний курсив.
І вересня різке різноголосся.
Ще не скінчилось те, що почалося.
Ще може статись все, про що просив.

Жадан


а знаєш – буде ще спокій
хоч в це вже не надто віриться
і – правда – буде ще біль
хоч цього вже явно задосить
і ночі будуть і дні
і море всілякої лірики
й можливість піти світ за очі
не зловживаючи досвідом

а ще – похідні від опію
попіл нейронів синапсів
залишмо для світу копії –
големів і аватарів
нам би хоч трохи спокою
як всеблагої милості
нам би хоч трохи утопії
тихої і безкарної

а знаєш – будемо ми
коли вже нічого не лишиться
у нас період піврозпаду –
суттєво більший ніж в стронцію
ми аргонавти пітьми
світ наш ще тільки пишеться
ми починаємось островом
ми повернемося сонцем

Іздрик


Я МІГ БИ СТАТИ ТОБІ МИКОЛАЄМ

ще темно ще не повзуть трамваї
ще бог тарілку в руці тримає
ще маяки бовваніють з веж
я міг би стати тобі миколаєм
але не знаю де ти живеш

іще дрімають наївні діти
ще їхній сон у повіки вдітий
ще в бога слина тече з губи
я міг би менше тебе любити
але мені вже хтось поробив

ще не крадеться до сина тато
ще сирота не згадав про втрату
бо не доспав до пустих дарів
я міг би більше тебе не знати
та ключ від пам'яті заржавів

ще дядько сторож не йде зі зміни
проспати день у холодних стінах
втопити вечір у слові 'сам'
я міг би бути для тебе сином
але господь не пробачить нам

ще не проїхав ранковий поїзд
і ще туман цій зимі по пояс
і ще годинник не крикнув дзень
я став би батьком тобі натомість
але я сам ще малий як день

але я сам ще дурний і вбогий
шукаю віру збиваю ноги
несу на спині життя своє
я міг би стати для тебе богом
але залишуся тим ким є

Igor Astapenko


Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі.

Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. І, кавалок болю,
І, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.

Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межі ними — лялечка німа:
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.

Стус


Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...

Сосюра

https://youtu.be/0olnklquLeo?si=MNSPr4SvYRmJJWG2


Я тобі галантно не вклонюся,
Компліменту зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти, крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи, неціловані і грішні,
Очі, божевільно голубі.

Симоненко


***
а ми не народилися іще
у світі, переповненому жаху
нас із товарняків обабіч шляху
не викидали мерзлими кістьми

від автоматних черг лягли не ми
у власноручно викопані ями
не нас, як звірину, вели полями,
щоб розстріляти, щоб ніколи ми

не народились, не згадали, хто ми,
щоб ані титли, ниже тії коми,
щоб жоден з нас не вийшов із пітьми

предвічної. та спів бере за душу
й виводить по одному, хочеш? - мушу!
живи, живи за кожного, хто був

претекстом, передвісником, прелюдом,
останнім словом чи посмертним чудом,
мотивом, що не йде із голови

і крутиться, як платівка вціліла,
під голкою, що пришиває вміло
тих, хто - уже, до тих, хто ще живий

Галина Крук


так і жити тепер, ніби війна – це дитя
хай небажане, а твоє

не підкидати ж його під двері чужого будинку
не нарікати ж тепер, ой, і в кого таке уродилося

та у тебе ж, у тебе – онуку і правнуку тутешніх селян
що землю орали цю кістками і впертістю мови
засіваючи борозни її опухлого з голоду тіла
віршами про багаття свободи й здриганнями зґвалтування

то що ж тепер дивуватися
колишучи люльку війни
примовляючи: «от виростеш і всіх переможеш»

бо знаєш, що виросте і впреться в цю землю як віл –
і ревом наповнить її, так що хрусне хребет
у всякого, хто затулятиме вуха руками

і навіть якщо його вб’ють, заколють як жертву невсипущому гніву –
ти будеш вдивлятися в тінь його в себе за спиною і під ногами,
маленьку і темну, як дзеркало, що розівчилося гратись зі світлом

вплітаючи у жіночі коси родинних історій незмінне і тихе:
«вагітність тоді була важкою, перейми нестерпними, роди довгими,
дитя великим, хоч ніколи не стало дорослим,
і бабця казала, що в неї було так само»

23.11.2024

Ія Ківа


«Мальчік, нє надо,нє плач, твой папа вєрньотся» -
Збрехав чекіст моєму малому дідові.
Сідало за Збруч роз‘ятрене з розпачу сонце,
Сідали до столу радіти хоч вже якому обідові.
Троє маленьких дітей на голодному боці Збруча,
Ваш тато пройшов цей голодний кордон незаконно.
Старшенький плакав.Чекіст знічев‘я мовчав,
Подумки приміряючи нові погони.
Інше пече мене, діду, якби ти знав,
Хоч же катують мене твої сльози дитячі.
Дочка твоя визубрить ВЛКСМу устав,
І за ковбасу їм сирітство твоє пробачить.
За ковбасу, за віру в кривавих месій,
За «недоступну батькам її вищу освіту»,
За право не знати правди і жити «як всі»
І «Ми- не раби!» надсадно кричати світу.
«Голод - не матінка» скаже вона мені
В ревних потугах повчань, як прожити життя.
Скошені обмолочені колоски лежать на стерні,
Скошені обмолочені діти болять у мені,
Прабаба втішає заплакане кволе дитя.

©️Liudmyla Gorova


Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину, Торкнувшись крилом до стопи
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

Павличко


+ + +

Виговори мене, ніби назву хвороби,
з якою тепер жити. Східна межа Європи.
Західний напрямок вітру. Снігу нічного лава.
«Слава» - вітається хтось.
І відповідаєш - «Слава».

Виговори мене, мов слово чужої мови,
яким позначають нещастя.
Сніг іде так натхненно, як ідуть до причастя.
Тиха зимова ріка, що впадає в нікуди.
Доки ти нічого не скажеш – нічого й не буде.

Грудневого сонця знеболювальні таблетки.
Світ, мов із атомів, складається з літер твоєї абетки.
Доки ти не скажеш нічого – не буде нічого.
Скажи «світло», щоби всім тут було не надто чорно.

Робота грудневого сонця – така нетривала.
Я складаюсь із голосу, яким ти мене називала,
з теплого наполегливого промовляння.
Короткі дні зимового сонцестояння.

Час, який складається з приписів і положень.
Виговори мене, як номер, за яким тобі допоможуть.
Домішок вітру в голосі – довірливого, легкого.
«Кого нам боятись?» - питає хтось.
І відповідаєш – «Нікого».

Східний кордон, по якому проходить застуда.
Зими, на яку так усі чекали, тимчасова споруда.
Дим підіймається з коминів – залізничний, вагонний.
Сніг лежить на ріці – невиговорений, невагомий.

Жадан


секунди не мають виміру –
це тільки удари серця
у думки немає вибору –
це тільки проекція смерті
у слова немає запаху
а є тільки колір і смак
ти можеш мені сказати
чому це насправді так?
ти можеш мені повірити –
на дотик а не на слово?
ти знаєш якою мірою
й до чого ми вже готові?
зумієш прийти і вижити?
захочеш знайти і взяти?
я духів усіх своїх вижену
з прокуреної кімнати
я викрою викраду виборю
для тебе добу безкраю
секунди не мають вибору
секунди – вони минають

Іздрик


Вбиті встають із руїн і роззираються сторожко:
зорі були ще вдосвіта, але тепер їх витерли.
Чорні їхні міста, руки їхні прозорі.

І коли я злюся на бога – пишу із малої літери,

бо не маю зброї певнішої, аніж моя абетка,
сталь невтомна, зазубрена, тепле горличе воло.
Як там тобі за хмарами – або насправді – де ти,
боже наш стоіменний, як ти це все дозволив?

Довго, так довго дивишся, як обідає вбивця.
Незворушно вслухаєшся в гул і полуск пожежі.
А при твоїх воротях діти з такими лицями,
як пелюстки шипшинні, сонні іще, збентежені.
І тому я з тобою нині не говоритиму.

Той, хто мені дорожчий за життя моє куце,
спить, і місяць печатку кладе на плече згори.
Сон здається рятунком, кличе не повернутися,
тягне, наче на дибі, з пам'яті довгі жили.

Кришиться у легенях дихання ніжний кришталь:
там ППО працює.
Не прокидайся, милий.
Бог мовчить і сьогодні. Ми живемо і далі.

#марор

Катерина Калитко


Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин і низького тиску, і
побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.

Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,
а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Ірина Цілик


як сказати тобі що мене вполювала зоря
і тепер моя пісня мені до кінця не належить
вартові прокидаються
очі їх тьмяно горять
і літають по колу птахи визначаючи межі

як сказати тобі що на ранок ця зірка зайде
що у дірці від серця відтоді гніздитиме вітер
і шукатиме винних і врешті загубиться десь
в оборонних ровах у яких будуть гратися діти

як сказати тобі що наш дім відступає в туман
без наказу здається
увесь западається в зиму
ключ на шиї — дрібний тягарець — вже і сенсу нема
а згадай як боялись це все загубити малими

як сказати що все віддзвенить мов це листя крізь ніч
і відлуння гулятиме світом від мене й до тебе
і у місяця кольору кістки забракне облич
щоб відбитись в очах
які більше не дивляться в небо

#журнал_обліку_віршів

Єлизавета Жарікова


Забагато мистецтва у цьому нікчемному світі.
Забагато рим у тиші, що крає серце.
Забагато червоного – пристрасть, вона не така.
Принаймні, остання пристрасть.
 
Ні, це не кров, що римується завжди з любов’ю.
І не вогонь, що руйнує мости за собою.
Це верлібр, коли важко звести обважнілі повіки.
Синьо-сірий костюм чоловіка,
 
який іде геть.
 
Ще хвилину тому він цілував жінку,
від котрої лишився лише поворот голови
на картині художника, що помер шістдесят років тому.
Уявляй себе ними – разом або поодинці,
уявляй себе жінкою або чоловіком,
поцілунком (так зветься фрагмент) або місячним
світлом.
 
Її шия напружена, але ось упокориться.
Його плечі похилені – це вже кінець.
 
...Синьо-сірий відтінок чорно-білих фотографій,
сіро-сині екрани чорно-білих телевізорів,
колір наркозу і операційних,
неонових рамп, театрального залу.
„Автора! Автора!“ – кричать глядачі.
„Автора! Автора!“ – кричить помираючий.
 
Але автор у сіро-синьому костюмііде геть.

Наталка Білоцерківець


Зупинилась тиша тиха і незбудна, Зупинився в небі вечоровий дим. Не спинись лиш ти, любове моя трудна, Трудним світом білим падай, але йди.

Йди, моя любове, заки сил і змоги Незрадливим словом, що б там не було, По шляху надії під мечем тривоги Трудним серцем світу, серцем і чолом.

Є ще в світі душі і печальні очі, В спраглому чеканні виглядають нас, Проглядають ранки, проглядають ночі, В голоді і холоді проглядають час.

Йди ж, моя любове, доки твоя воля, Коли навіть пройдеш і саму себе… Зупинилась тиша й тихий вітер з поля, Голубі пожежі голубих небес.

Вінграновський

20 last posts shown.