***
Як ми знаємо через вчення Господа - той, хто входить у двері - пастор овець, але той, хто переходить через огорожу - розбійник. Коли абсолютстична онтологія зароджена Філмером приводить нас до висновку, що спадковість влади в результаті може визначатися лише її абсолютністю, є ще й моралний фактор її передання, про який не так багато сказано досі.
Ця психологічність у владонаступництві є цілковитим
абстрактом. Ба більше, - люди та
правителі Старого Світу прекрасно розуміли таку концепцію влади та її сдадковости, як її пояснює онтологія, але на рівні підсвідомому, за духовим
розумінням “урядника землі”, або “хазяїна”, який міг бути для них проявлений у всякій формі.
Цим також мона пояснити певну регідність буржуазії та селянства до динамічних революційних процесів з XVIII по XX століття, у які ангажувалася масово, бо аристократія, яка з висоти
власного погляду швидше адаптувалася до змін, або аристократія вже революційна, народжена самим процесом, занадто далеко уходить в крайнощі, коли буржуазія з міською мелянхолійністю інтеґрується в популістські процеси.
Не дарма тепер тут буде згадати, що Творець і справді “обрав собі маленьких, аби засоромити
великих”. Але, очевидно, була чітка ріжниця між переданням як
розпорошенням владної інтенсивности - заміною титулів або їх додаткові, та між нерозривністю владної лінії вже рідного короля. В умовах, вельми логічно поставлених нам, як бачимо тепер, єдиний спосіб визначити “пастора овець” - це якщо наступна влада є: по-перше, збереженою в тій самій, або надзвичайно близькій до неї владній інтенсивності; по-друге, якщо наступна влада звязана з попередньою через
соверенів, а себто Ангартою (жертвою передння) одного, до іншого, генеалогічно, аби юридично.
При цьому виникає певна аномалія, яку треба негайно ж і вирішити. Якщо соверен - це той, хто приймає рішення певного характеру, то його позиція є
абсолютною, а не ґрадієнтальною, де такого права може бути менше, чи більше. Розпорошення ж владної інтенсивности - це коли воля соверена до цього рішення інкорпорується в якусь іншу структуру, наприклад, у
парлямент. Але тоді виникає парадокс переходу цього права все-ж у ґрадієнтальне, хоч за фактом воно й перебуває в абсолюті, бо тепер для
його реалізації потрібен консенсус. А за аксіоми, що соверен може бути
лише один, король стає парляментом, а той королем, вони ототожнюються у функції рішення-вийнятку, що є іще одним підтвердження влади як підміни титулів.
Ідеальним прикладом такої
ситуації буде перепалка Карла І Стюарта з його парляментом. “Матір усіх парляментів” - англійська палата - настільки тоді роздратувала найрозумнішого короля в історії Британії, що він зробив єдиний логічний вчинок у своїй ситуації - увібрав у себе деінтенсифіковану владу, оскільки фактично залишився лише як функція пасивна, віддаючи повне соверенство дебатантам, за що й поплатився головою.
Таким чином у соверенстві ми знаходимо іще одну його метафізичну функцію - воно ніяким чином не привязано до особистости та індивідуальности, а значить його роздроблення на маленьких монархів апріорі не може сприяти моральності, або тим паче позиивній співпраці з
індивідами-громадянами.
Й лише уособивши, як і підказує нам симантика слова, владу у єдиному монархові можна досягти якоїсь людської
моральности, бо інакше соверен - це механістична структура. Він завше залишається єдиним, на місцях, або в державі загалом, питання лише у тім, скільки в нім буде компонентів, дія кожного з них під каталізацією та
зверхністю соверенства як загального буде породжувати протидію іншого.
Виявляється також, що соверен - це дуже крихка та тендітна
структура, в плоть якої легко проникають паразити, а оскільки
інтенсифікація влади - це збивання у інтенсивнішу, а значить й ціліснішу,
згуртованішу, збитішу й відповідної резистентнішу масу владної енерґії, така плоть буде найефективніше протистояти двовладдю, або іншим вірусам бо “ніхто не може служити двом панам, одного бо зненавидить, а другого полюбить”.
[☧]
Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи:
@AnghartaBot[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи:
@A_Rtuur