Великою радістю було для нього зійти у долину й дістатися Жутіньї, села біля підніжжя пагорбів, що являло собою купку будиночків у вборі солом'яних стріх, пересипаних жмутками молодила і клаптями моху. На вільних луках він лягав у тіні високих жорен і слухав глухий рокіт водяного млина, вдихаючи свіжий дух річки Вульзі. Бувало, що Жан доходив аж до торфяників, до чорно-зеленого хутору Лонґвілль, чи видирався на овіяний вітром берег, з якого відкривався безмежний простір. Тут з одного боку лежала долина Сени, що текла собі, скільки сягало око, аж поки зливалася із блакиттю неба, що віддаль змикалося із землею, а з іншого — підносилися на горизонті церкви та вежа Провен і, здавалося, тремтіли на сонці серед позолоченого пилку в повітрі.