На людині така зустріч не залишить рубця. А на учневі? Чи була зустріч дієвою, чи була вона пустоцвітом, в обох випадках на учневі залишаються сліди. Від дієвої зустрічі - коли встановлюється звʼязок і людина рухається до звільнення, - в аурі учня залишається нова зірка як дієвий знак злиття Любові.
Якщо ж учень приніс безрезультатно свою чашу Любові до вуст, ніг і серця людини і зустріч залишилася мертвою, на все його подальше життя ліг звʼязок цієї невдачі. І на сторінці його книги Життя зʼявиться віковий запис про невиконаний обовʼязок. І допоки в новій зустрічі, а іноді й у цілій низці зустрічей учень не досягне творчого результату і не зуміє повернути дух зустрічного до Світла і миру, аркуші його книги Життя так і залишатимуться склеєними його невиконаним зобовʼязанням.
Вдумайся про все, що я тобі сказав, і ніколи не набирай боргів та обовʼязків, яких на тебе ніхто не покладав.
Тобі не зовсім ясно, чому такий суворий і невблаганний в учнівстві закон добровільного послуху. Якби цей закон не був беззаперечним і не оберігав би учнів, вони б закабалили себе на віки в абсолютно безглузді зобовʼязання, яких, за незнанням, набрали б понад будь-яку міру.
Головне, без чого не можна нести чашу Любові, - це мужність в співчутті. Людині здається , що співчуття - це пухова подушка під хвору голову, а учневі видно, що це лезо ножа. Біль тимчасовий рятує від вірної та вікової загибелі. Не слово ніжності та сльоза, а безстрашність і слово, що допомагає мужньому розкриттю духовної помилки, вказівка на завдання віків, а не на крихітний шматочок земного втілення. Завдання «зустрічі» учня - це вміння знайти в собі та зустрічному такі інструменти, які допомогли б обом запалити в собі вогонь миру і мудрості і обʼєднати їх в одне багаття гармонії, куди ниточка Вчителя ллється нестримно.
Учень, який завжди має на своєму творчому місточку серця образ свого Вчителя, повинен перемогти в собі все особисте сприйняття людини, що прийшла до нього. Тільки міцно тримаючи руку Вчителя, бачачи через Його очі те Вічне, що втілене у форму даної миті і увійшло до тебе як людина, ти - мій учень - зможеш бути дієво корисним своєму співрозмовнику.
Уяви, що до тебе увійшов старець, якого ти давно знаєш, з яким колись ти був близький і дружив. Коли між ним і тобою лягли роки твого посиленого духовного зростання, вони утворили між вами величезний простір. Ти перейшов у зовсім інше коливання хвиль, частота і довжина яких відкрили тобі нові звуки, нові фарби і форми. Але ці здобутки прийшли через твій - індивідуально неповторний і недоступний для іншого - духовний шлях. Ти не можеш ні передати його, ні пояснити твоєму старому другові, який, можливо, теж рухався своїм шляхом звільнення, але не міг увійти у фазу твого розкріпачення та розвитку.
Похмура картина невдоволення тобою твого старого друга - майже повсякчасний фінал земних дружб, заснованих на взаємному нерозумінні до кінця того, що таке дружба, в імʼя чого вона існує, в чому її цінність для всіх людей.
Дружба, яка тримається на тому, що один самотній і не має сил нести свій день радісно і легко без фізичної опори своїм духовним силам, а інший не може утримати в серці свого захвату від духовної діяльності і повинен переливати в чиїсь вуха та серця потік «свого» світла, - ця дружба завжди приходить до певного фіналу, тому що в самому зачатку носить у собі крах.
Не Світло на шляху іншого ніс кожен з тих, хто здружився таким чином. Кожен з них бачив не Єдиного вогонь, не жадав вливати якнайбільше спокою в день іншого, щоб у ньому зростала сила Світла, не миготіла і горіла рівним полумʼям, а шукав підтримки особисто для себе, і Єдиний був як брелок серед тисячі таких та інших дрібничок, які були принадами цієї дружби.
Буває ще рід дружби, де відданість доходить до фанатизму. Один поспішає виконати бажання іншого, але завжди чекає, щоб інший нагородив його за цю відданість. Тут такі ж сліпі очі, і також жоден з друзів не може абсолютно безпристрасно і неупереджено ставитись до справ і дій іншого.
Якщо ж учень приніс безрезультатно свою чашу Любові до вуст, ніг і серця людини і зустріч залишилася мертвою, на все його подальше життя ліг звʼязок цієї невдачі. І на сторінці його книги Життя зʼявиться віковий запис про невиконаний обовʼязок. І допоки в новій зустрічі, а іноді й у цілій низці зустрічей учень не досягне творчого результату і не зуміє повернути дух зустрічного до Світла і миру, аркуші його книги Життя так і залишатимуться склеєними його невиконаним зобовʼязанням.
Вдумайся про все, що я тобі сказав, і ніколи не набирай боргів та обовʼязків, яких на тебе ніхто не покладав.
Тобі не зовсім ясно, чому такий суворий і невблаганний в учнівстві закон добровільного послуху. Якби цей закон не був беззаперечним і не оберігав би учнів, вони б закабалили себе на віки в абсолютно безглузді зобовʼязання, яких, за незнанням, набрали б понад будь-яку міру.
Головне, без чого не можна нести чашу Любові, - це мужність в співчутті. Людині здається , що співчуття - це пухова подушка під хвору голову, а учневі видно, що це лезо ножа. Біль тимчасовий рятує від вірної та вікової загибелі. Не слово ніжності та сльоза, а безстрашність і слово, що допомагає мужньому розкриттю духовної помилки, вказівка на завдання віків, а не на крихітний шматочок земного втілення. Завдання «зустрічі» учня - це вміння знайти в собі та зустрічному такі інструменти, які допомогли б обом запалити в собі вогонь миру і мудрості і обʼєднати їх в одне багаття гармонії, куди ниточка Вчителя ллється нестримно.
Учень, який завжди має на своєму творчому місточку серця образ свого Вчителя, повинен перемогти в собі все особисте сприйняття людини, що прийшла до нього. Тільки міцно тримаючи руку Вчителя, бачачи через Його очі те Вічне, що втілене у форму даної миті і увійшло до тебе як людина, ти - мій учень - зможеш бути дієво корисним своєму співрозмовнику.
Уяви, що до тебе увійшов старець, якого ти давно знаєш, з яким колись ти був близький і дружив. Коли між ним і тобою лягли роки твого посиленого духовного зростання, вони утворили між вами величезний простір. Ти перейшов у зовсім інше коливання хвиль, частота і довжина яких відкрили тобі нові звуки, нові фарби і форми. Але ці здобутки прийшли через твій - індивідуально неповторний і недоступний для іншого - духовний шлях. Ти не можеш ні передати його, ні пояснити твоєму старому другові, який, можливо, теж рухався своїм шляхом звільнення, але не міг увійти у фазу твого розкріпачення та розвитку.
Похмура картина невдоволення тобою твого старого друга - майже повсякчасний фінал земних дружб, заснованих на взаємному нерозумінні до кінця того, що таке дружба, в імʼя чого вона існує, в чому її цінність для всіх людей.
Дружба, яка тримається на тому, що один самотній і не має сил нести свій день радісно і легко без фізичної опори своїм духовним силам, а інший не може утримати в серці свого захвату від духовної діяльності і повинен переливати в чиїсь вуха та серця потік «свого» світла, - ця дружба завжди приходить до певного фіналу, тому що в самому зачатку носить у собі крах.
Не Світло на шляху іншого ніс кожен з тих, хто здружився таким чином. Кожен з них бачив не Єдиного вогонь, не жадав вливати якнайбільше спокою в день іншого, щоб у ньому зростала сила Світла, не миготіла і горіла рівним полумʼям, а шукав підтримки особисто для себе, і Єдиний був як брелок серед тисячі таких та інших дрібничок, які були принадами цієї дружби.
Буває ще рід дружби, де відданість доходить до фанатизму. Один поспішає виконати бажання іншого, але завжди чекає, щоб інший нагородив його за цю відданість. Тут такі ж сліпі очі, і також жоден з друзів не може абсолютно безпристрасно і неупереджено ставитись до справ і дій іншого.