Локальна історія

Світлини українок початку ХХ століття, де хустки лише накинуто, а не зав’язано, найчастіше постановочні.

Де б не жила жінка чи дівчина, позуючи до фото, вона намагалася одягнути найкращий одяг, зокрема, і продемонструвати свою гордість — хустку.

Чотирикутна форма виробу диктувала єдиний спосіб її накладання на голову не залежно від регіону: від Слобожанщини до Мармарощини. Коли хустка була зав’язана (хоч на підборідді, хоч на потилиці), не було видно її декору. А от коли кінці вільно спадали на груди, можна було показати красу виробу.

У матеріалі зібрали фото жінок в хустках від Слобожанщини до Закарпаття → https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/khustka-iak-prikrasa/

Борис Ґудзяк – громадянин США, син українських емігрантів, власник кількох дипломів про вищу освіту, поліглот і засновник та президент Українського католицького університету, архиєпископ-митрополит Філадельфійський живе у Сполучених Штатах. Там загалом прожив майже 30 років. Ще 20 — в Україні, 7 — у Франції, 5 — в Італії. Мешкав у Бельгії, Польщі, майже рік — у Радянському Союзі, служив у Швейцарії, Нідерландах і Люксембурзі. Через таку життєву географію країна чи місто для нього — не головні. Важливі люди і взаємини. «Я є вдома, де є щирість, де є Боже, де є любов, гідність, творчість, сміх, спів, молитва».

Вдома у США Ґудзяки розмовляли лише українською. Як тільки хтось із синів казав англійське слово, мама лагідно перепитувала: «А як це буде українською?» Сусіди скрушно кивали — з таким вихованням у дітей мало шансів адаптуватися до американського суспільства.

Коли малого Бориса віддали в садок при українській церкві Святого Івана Хрестителя, він ані слова не знав англійською. Вихователька заборонила йому розмовляти українською. Наступного дня мама Ярослава була в садку. «Ви не смієте в жоден негативний спосіб говорити про українську мову. І не смієте забороняти розмовляти українською. Англійської він точно навчиться. Наш з вами виклик — зберегти українську».
‍‍
У 2-му класі парафіяльної школи дітей монахині готували до Першого причастя, всім роздали молитовники англійською. Пані Ґудзяк запротестувала — її син має молитися рідною мовою. Тож на світлині з Першого причастя всі діти тримають однакові молитовники, а Борис тримає інший — трохи більший, українською мовою.

[ Проєкт втілено спільно з Інститутом лідерства та управління УКУ ]

Про те, як родина Ґудзяків намагалась зберегти свою українськість читайте у матеріалі → https://svitlo.localhistory.org.ua/gudziak

“Уранці я двічі перечитую нового листа. Він від Елісон, медійниці американської збірної з веслування (мені доводиться постійно нагадувати собі, що відтепер я у збірній, бо досі не можу в це повірити). Вона пише, що ESPN просить мене про інтерв’ю та фотосесію для спецвипуску Body Issue.

Я так хвилююся тільки від думки стояти голою перед людьми. Але коли я прокручую сторінку їх сторінку, то ця думка відходить на другий план. Здається, йдеться про вшанування тіл спортсменів не за їхній вигляд, а за те, на що вони здатні. І ось з’являюся я, дівчина без ніг. Образ, який не збігається з традиційним уявленням про форму тіла спортсмена, доказ того, що є спортсмени, що послуговуються кріслом колісним. Є спортсмени сліпі. Є спортсмени безногі. Я відкриваю свою електронну пошту й пишу: «Згодна».

Мене виводять надвір. Знімальна група налаштовує світло й добирає місце для мене, аж поки фотограф не буде задоволений, а я намагаюся вгамувати тривогу, що підступає до горла. Я заплющую очі, нагадую собі, що йдеться не лише про мене, і скидаю халата.

Фотограф робить кілька знімків, просить мене стати в різні пози — без човна, з веслом у руці, без реквізиту. І він, і освітлювачі так мене підбадьорюють, що легенький вітерець починає розвіювати важку хмару нервозности, аж поки вона помалу не тане. Нестямилася, аж раптом гола підтягуюсь на мотузці, незле розважаючись. Одягаючи халат, відчуваю натхнення. Відчуття таке, наче я щойно закінчила перегони. За кілька годин повертаюся до готелю, і на душі мені легко. Наче скинула тягар, про існування якого навіть не підозрювала. Я відкрилася так, як не дозволяла собі навіть у ванній кімнаті наодинці із дзеркалом. Тому що це знімання має важливу мету — спробувати зламати загальні уявлення про ідеал”.

У 2012 році Оксана з’явилася в спецвипуску «Body Issue» журналу ESPN. Тоді вона ще навіть не наважувалася ходити в шортах, але фотограф вселив у неї велику впевненість!

Про комерційні проєкти спорстменки та її участь в рекламних інтеграціях читайте у мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5

У відомій історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної деяку роль відіграв новий технічний винахід — телефон. Але все ж їхній роман відбувся переважно як епістолярний. Заборонене кохання вимагало остороги й утаємничення. Не маючи змоги зустрічатися, вони залишали пристрасні послання у секретних сховках: дуплі дуба, навмисне залишених парасольках.
Триста тридцять п’ять листів, які дбайливо зберегла адресатка, розкривають не лише стосунки двох.

Зрештою, інтимні освідчення здебільшого не вражають оригінальністю, бо всі ті "сонечко", "кохана", "найдорожча" вже вживали безліч разів. Листи Коцюбинського до обраниці часто ставали апробацією задуманих творів, фіксацією якихось особливих вражень, а іноді й майже викінченими прецікавими замальовками з життя.

Про історію кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної розповідає Віра Агеєва у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vinok-z-iablunevogo-tsvitu/

Йосиф Сліпий побачив світ у селі Заздрість, що на Тернопільщині. До Львова звідти трохи більше 160 км, до Тернополя – 35 км. Його сім’я була свідомо українська, згодом її представники брали участь у національно-визвольних змаганнях. Змалку хлопець запам’ятав, як батьки моляться разом зі старшими дітьми, і сам приєднувався, навіть коли ще не знав слів молитов. Це були його перші уроки поваги до Бога й людей. Другі стосувалися поваги до природи.

У Заздрості Йосиф мешкав до 1902 року, коли перейшов до школи у селі Вишнівчик. Але на вихідні й вакації аж до ув’язнення в 1945-му Сліпий повертався до батьківської хати. Щоразу писав: «побув я вдома». У Заздрості його застав і початок Першої світової війни. В батьків юнак перебував упродовж першого року війни. Наступний приїзд до рідного села припав на осінь 1917 року. Сліпий занотував, що всюди бачив сліди битв і знищення: «Село було зруйноване, остались лише деякі хати».

Початкову освіту Йосиф Сліпий здобув у Заздрості та Вишнівчику, де мешкала його сестра. А от середніх шкіл – гімназій – за Австрії бракувало. Батьки віддали сина в Тернопільську українську гімназію. Вже тоді виявився раціональний уклад розуму юнака: залишив критичні відгуки про гімназію. За спостереженнями Йосифа, педагоги були часто невіруючі або «недовірки», тож серед учнів ширився соціалізм. У цьому світлі особливу вагу мають слова Сліпого: «В переходових роках я віри не стратив», які кілька разів знаходимо в його текстах. Це було для нього важливо і як виконання заповіту батьків.

Згадував і чудовий Тернопільський став, куди ходив купатися і перепливав Серет. Тут же в нього усталився інтерес до збирання гербаріїв і природничих колекцій, який понесе крізь Сибір і втримає до смерти. Також у Тернополі в Сліпого зародилися любов до давньої греки і вивчення мов: почав вчити французьку. Відзначав, що на формування його національної свідомості вплинули Шевченківські свята. Гімназію Сліпий закінчив з відзнакою.

Про дитинство та юність Йосифа Сліпого читайте у нашому спецпроєкті «Атлас» → https://atlas-history.org.ua/persons/josyf-slipyj

Був січень. Борис Ґудзяк вийшов із потяга Москва—Київ. На київському вокзалі його обіцяли зустріти, та нікого не було. А в нього — пʼять валіз і величезний наплічник! Багажу кілограмів на 90 — американські джинси для українських родичів. Як дотягти? «Моя сестра загинула в УПА, а ти їдеш у пащу лева. Будь обережний» — так наказувала мама сину перед поїздкою, хоч він уже давно не мешкав у батьківському домі. Але жити і навчатися в Італії — це одне, а в Союзі — цілком інше. Із 30 рублями в кишені Борис зловив вокзального носильника. Той взяв 25-ть за те, що відніс речі до таксі.

«Я — американець, студент, мене мали зустріти, але ніхто не прийшов. Адреси я не знаю. Може, ви допоможете мені знайти місце, де селять студентів-іноземців?» Таксист глянув підозріло. Американець? Тут? Що забув? Легше повірити, що прилетів з Марсу, ніж з Америки. Повіз туди, куди треба — на вулицю Ломоносова, до студмістечка. Там був гуртожиток, де жили іноземні студенти.

Він, студент Гарвардського університету приїхав на річне стажування за програмою обміну «Вивчення мов Радянського Союзу». Його 30 одногрупників уже кілька місяців тому розʼїхалися по різних республіках. А от до України вивчати українську прибув лише він. Наступного дня Василь Назарук познайомив Бориса Ґудзяка з Іваном Драчем. А згодом він потрапив у гості до Павличків. За лічені дні молодий науковець з Америки опинився в колі української інтелектуальної еліти.
‍
Зі Львова приїхав його двоюрідний брат по батьковій лінії Теодор. Наступного дня, у неділю, гуляли Києвом. Уже втрьох — до них доєднався ще старший Теодорів брат Роман. Біля Володимирського собору Борис запропонував зайти всередину, та Роман, якого дитиною з батьками вивезли до Сибіру, зупинив молодшого Теодора: «Не ризикуй, ти в черзі на квартиру». Борис до храму зайшов сам.

Через два місяці він вже гостював у львівських родичів. Борис спитав, чи хтось може завезти його до церкви. Всі, як сардинки, впакувалися в машину, поїхали в середмістя, на вулицю Руську, до Успенського собору. У совєтському Львові кінця 1980-х наставала справжня весна — не лише календарна. Тоді Борис зрозумів — йому випала унікальна нагода, яка трапляється раз на тисячоліття: на власні очі побачити, як валиться система з назвою «союз нерушимый». Він уперше зрозумів, що задум Шептицького і Сліпого про університет може стати реальністю.

👉Більше про дитинство й молоді роки Бориса Ґудзяк читайте у матеріалі → https://svitlo.localhistory.org.ua/gudziak

[ Проєкт втілено спільно з Інститутом лідерства та управління УКУ ]

👉 Наші патрони уже отримують примірники друкованого журналу за підтримку на платформі! Доєднуйтесь до спільноти, обирайте рівень підтримки, який вам пасує → https://www.patreon.com/c/local_history/membership

👉 Більше про знакових постатей української історії читайте у нашому новому журналі → https://publishing.localhistory.org.ua/product/postati-9-2024/

"Де ж у мене Дім?
Я дома тут і дома там, не дома тут і не дома там".
Ліда Палій, 1960-ті

"На початку осени 1997-го поріг кам’яниці Корнякта на площі Ринок у Львові переступила невисока, елегантно одягнена жінка із бронзовою засмагою на обличчі. За кілька хвилин вона увійшла до кабінету тодішнього директора Львівського історичного музею Богдана Чайковського. Після короткої розмови незнайомка відкрила валізку й на стіл ошелешеного музейника виклала пару унікальних артефактів: золотий колт, прикрашений різнокольоровою емаллю, із Галича та вирізьблену на кістці мініатюру, на якій зображений руський воїн, із Пліснеська. Довший час ці колись віднайдені речі вважали втраченими в нурті Другої світової війни, а ім’я дослідника, який їх знайшов, та його праці у совєтську добу вперто замовчували. Ця благодійниця — Ліда Палій була ученицею відомого професора археології, який і заповів їй передати ці знахідки Україні, коли та стане незалежною.

Цим професором був різнороб однієї із канадських торговельних компаній. Принаймні на той час. Ярослав Пастернак, випускник Львівського та Празького університетів, який пройшов фронти Великої війни та Перших визвольних змагань. Доктор археології, який розкопував празькі Градчани та "Золотий тік" стольного Галича. Автор одного з найзначущіших відкриттів в історії української археології — фундаментів Успенського собору. Людина, яка не відшукала кар’єри в екзилі, але не покинула справи свого життя, навіть працюючи на неквафілікованій роботі. І не продав чи передав якомусь із заокеанських музеїв українських артефактів. На схилку Пастернакових літ, 1961-го, з’явилася його magnum opus — понад 800-сторінкова "Археологія України".

Пригадую, як влітку 2017 року Андрій Филипчук став ініціатором фейсбукового флешмобу, суть якого — перенести святкування Дня археолога із 15 серпня на 25 липня. Перша дата сягає ще совєтських часів й приурочена до дня народження російської археологині Тетяни Пассек. Дата, яку пропонував Андрій, мала метою увіковічити день, коли Ярослав Пастернак відшукав Успенський собор у Галичі. Тоді в українській археологічній спільноті така ідея наштовхнулася на суцільний скепсис. 2 лютого 2023 року Андрій Филипчук, доброволець українського війська, загинув поблизу Кремінної. День археолога досі святкують у серпні.

Пастернак (саме Ярослав, а не Борис). Палій. Филипчук. Де їхній Дім? Чи маємо ми відповідь? Бо ж Дім — там, де знають, шанують і пам’ятають".

Читайте більше у колонці Віталія Ляски ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/tri-postati-vitalii-liaska/

“Солдати, які повернулися додому наприкінці Другої світової, сподівалися, що їх прийматимуть як героїв, та куди б вони не пішли, їх очікувало жахливе розчарування.

“Не сподівайтеся, — попереджав 1946 року армійський журнал Civvy Street, — що на вашу честь виграватимуть оркестри чи майорітимуть прапори; не очікуйте навіть, що юрба в пабі поштиво стихне, тільки-но ви розтулите уста. Я почув якось, як клерк казав: “Що? Дати цьому хлопакові першому зі списку вибрати час відпустки цього року? Та він тільки-тільки з армії. Два вихідні щотижня і десять днів відпустки що три місяці! Має бути наприкінці списку”. Коли капрал Д. Еванс із полку Королівських шотландських фузилерів повернувся до Британії після служби в окупаційних військах у Німеччині (безробітний, із підірваним здоров’ям), почув від цивільного: “Всі ці подорожі, азарт — ти набрався чудових вражень. А ми пропустили все це”. “Заходиш до паба — тебе зустрічає та сама атмосфера: “Подивіться, ось і він, паруб’яга з демобілізаційними грошиськами, — розповідав інший колишній солдат. — Здавалося, вони висловлювали претензії військовослужбовцям, які повернулися додому”.

“Люди, які перебували в Англії впродовж усієї війни, розказували мені, яке це зараз жахливе місце”, — писав інший в’язень, що повернувся з полону додому. Це розлютило мене. Коли ти реально голодував, неприємно слухати, як люди патякають про нестачу продовольства, насправді маючи на увазі дефіцит своїх улюблених продуктів. Коли ти перебував у скруті роки, нелегко співчувати людям, які скаржаться, що їм довелося вистоювати в чергах. Коли ти бачив суспільство, цілком розорене поразкою у війні, абсурдно чути, як хтось говорить про “нестерпне прокляття — неможливо викликати таксі”.

Чоловікам, які роками мешкали на військових базах у бараках за колючим дротом і бамбуковими частоколами, виживали в малярійних джунглях Бірми та мерзли в арктичних конвоях до Мурманська, які пробивалися через селеві потоки в Апеннінах й ухилялися від нищівного зенітного вогню ворога в небі над Берліном на висоті понад 6 000 метрів, пересуди британського суспільства про “розпещених екссолдатів, які жили на всьому готовому”, видавалися чорною невдячністю. “Всі на тебе дивляться так, немов би від тебе тхне, як від Лазаря у суботу, — нарікав лейтенант Г. С. Ф. Гарвуд, повернувшись до Лондона після п’яти років ув’язнення в німецькому таборі. — Що в біса скоїлося з цією країною?”

Історії солдатів, які повернулися з війни та зіткнулися з нерозумінням і байдужістю суспільства – у книзі Алана Олпорта “Демобілізовані. Повернення після Другої світової війни” → https://bit.ly/49pUz5Y

“Ось-ось почнеться фінальне змагання. Фаворити — Франція і Китай — свіжі після дня відпочинку. Велика Британія змагається на своїй території, де веслування має величезну популярність. Це все неймовірно швидкі, сильні спортсмени. Немає жодного шансу, що ми опинимося на п’єдесталі пошани з кимось із них.

На причалі Роб наспівував дурнуваті пісеньки, щоб розсмішити мене і зменшити рівень адреналіну, який стугонить у нашій крові. Але ця легкість давно минула. Наша нинішня стратегія цілком відрізняється від стратегії двох попередніх перегонів, коли ми зривалися зі старту й намагалися втримати темп, у стилі «мчи і вмирай». Тепер ми плануємо почати повільніше й нарощувати темп наприкінці.

Ми рушаємо після звукового сигналу. Стартуємо водночас із кількома човнами, які одразу ж нас обганяють. Ми в кінці. Китай далеко попереду, Франція у нього на хвості. Майже половину траси ми на шостому місці. Але дотримуємося стратегії. Поволі наздоганяємо. Виходимо на четверте місце, одразу за Великою Британією. Мої плечі палають. Передпліччя заніміли. Молюся, щоб не випустити весел. На 150-метровій позначці фінішні буї змінюють колір із жовтих на червоні. Це наш сигнал до пришвидшення. Ми пливемо ніс у ніс із британським човном. Моє тіло палає, але я, попри все, намагаюся пришвидшуватися. Відчуваю, що мені бракує повітря. А потім, крізь біль, який охопив мене, відчуваю легенький, мов дотик, повів, що штовхає мене до фінішу. Ми перелітаємо через фінішну лінію. На великому екрані написано: «1: Китай. 2: Франція». Третє місце порожнє. Воно залишається порожнім. Пауза триває вічність. Екран блимає: «3: США. 4: Велика Британія». “О Боже мій, Боже мій!” — кричу я. Роб здіймає кулак у повітря. Потому мовчки простягає до мене руку, щоб дати п’ять. Я луплю по його долоні.

Медалі приносять на таці і жінка вішає мені на шию важку бронзову медаль на довгій стрічці. Грає китайський гімн, і хоч він не наш, це не має жодного значення, тому що я не в змозі стриматися від емоцій, що розривають груди. Я відчувала подібне, коли багато років тому вперше веслувала на річці Огайо. Я тоді ще мала одну ногу, а в голові панував жахливий хаос. Я дуже далека від тієї дівчини, хоча вона досі тут, у моїй душі.

Ніхто не сподівався, що ми чогось досягнемо. Але ми щойно виграли першу в спортивній історії США медаль в академічному веслуванні в категорії «тулуб та руки». Ми. Наймолодша, найменш досвідчена тут команда. Я заплющую очі й піднімаю обличчя до неба. Ми це зробили. Ось як це відчувається”.

👉 Про перемоги та невдачі Оксани Мастерс читайте у її мемуарах → https://bit.ly/40oOWT5