Про особисті межі та чому не все треба розповідати своєму психотерапевтові.
Коли люди приходять на психотерапію, то часто плутають відкритість з відвертістю. Але коли людина відкрита настільки, що не має добрих особистісних меж, це часто саме по собі стає предметом психотерапії.
Тому я часто пояснюю, що для психотерапії мені важливо щоб ви були відверті, але не відкриті. Тобто якщо, ви про щось не вважаєте за потрібне або поки що не готові розповісти психотерапевтові, абсолютно в порядку сказати "стоп". Адже ваша психотерапія є для вас, а не ви для терапії. І якщо вашому психотерапевту все ж будуть потрібні якісь відомості про вас, то він має пояснити, для чого саме це необхідно та яку користь це дасть для вашої терапії.
Бо відвертість - це про щирість, ступінь довіри і… наявність меж. Водночас, абсолютна відкритість людини свідчить про їх відсутність.
Скажімо, клієнт може абсолютно відверто сказати мені, - «Я Вам не довіряю». Тоді я дякую за відвертість, адже насправді це дуже велика довіра, коли людина може щиро сказати: «Я тобі не довіряю». Це відверто, це чесно про те, як є і на це точно у людини є причини. Інколи, знаючи історію скривдження людини, я собі думаю, що на її місці я б теж нікому не довіряла.
Щоб пояснити чому я кажу, що надмірна відкритість людини мене, як психотерапевтку насторожує, давайте подивимося на різницю між поняттями «відвертий» і «відкритий».
Відкритий - це такий який не має меж, так би мовити, «людина без шкіри». А слово відвертий, яке походить з польського «otwarty», відчинений - тобто такий, що відчиняється та передбачає, що є якась межі. Тобто за певних умов може як зачинятись, так і відчинятись чи бути причиненим.
От, власне в результаті доброї психотерапії у людини якраз мали би з’явитися добрі, адартивні межі. Це межі, які є доречними до ситуації, так би мовити, «адекватні» здорові межі.
Як вони виглядають?
Здорові межі це точно не тотальна відкритість або закритість - бо і те, і інше говорить призводить в результаті до недовіри і скривдження. Це якраз та відвертість, яка поєднує у собі вразливість та сміливість, тобто контакт з собою і можливість відкриватися та
контактувати з іншими.
Це краще пояснити за допомогою аналогії з вхідними дверима у вас вдома. Ви ж не тримаєте вхід до квартири постійно відкритими?
Більш того, я точно знаю, що у вас вдома є двері. Але чи є вони у вашої особистості, чи є двері до вашої душі? Чи туди може заходити будь хто?
Так от за аналогією з входом в будинок - відкритість - це коли двері вашої особистості не зачиняються - заходь, бери що хочеш! Знаєте у мене був колись такий випадок, коли я забула зачинити вхідні двері. 🙈 Дізналась я про це, коли вийшла з вбиральні, з мокрим волоссям та рушником на голові, а по моїй кухні ходять якісь чужі люди, зайшли в кухню, роздивляються мої речі… Сказати, що я була в шоці, це нічого не сказати. У мене й досі ця сюрреалістична картинка перед очима. На щастя, найгіршим виявилося те, що мені довелося якось спровадити цих людей геть, але я тепер часто перевіряю чи двері до моєї квартири зачинені.
А ось відвертість - це коли я одинаково відверто сказати, що тут зачинено, що я зараз не можу/ не хочу відчиняти або спершу відчиню двері на ланцюжок, якщо, наприклад, не знаю хто прийшов. Окрім цього є ж різні рівні доступу до мого особистого простору всередині самої квартири: сусідів я запрошу в коридор, друзів - у вітальню, а мої рідні і близькі можуть вільно пересуватися всією квартирою.
Проте навіть тут є нюанси - наприклад, чи є в моїй квартирі моя кімната, мій куточок, чи є можливість зачинитись на замок, коли я у вбиральні та чи є у мене можливість усамітнитися, коли виникає така потреба? До речі, а як у вас справи з особистими межами та особистим простором у вас?
Майте гарний час та гарні особистісні межі. А якщо вам цікаві психологія та психотерапія, то я тепер більше про це розповідаю у своєму «Блозі психотерапевтки» тут: https://youtu.be/PXvBx8zmvIs
або слухайте аудіоверсію на подкастах: https://apple.co/3H1Vqxt
Коли люди приходять на психотерапію, то часто плутають відкритість з відвертістю. Але коли людина відкрита настільки, що не має добрих особистісних меж, це часто саме по собі стає предметом психотерапії.
Тому я часто пояснюю, що для психотерапії мені важливо щоб ви були відверті, але не відкриті. Тобто якщо, ви про щось не вважаєте за потрібне або поки що не готові розповісти психотерапевтові, абсолютно в порядку сказати "стоп". Адже ваша психотерапія є для вас, а не ви для терапії. І якщо вашому психотерапевту все ж будуть потрібні якісь відомості про вас, то він має пояснити, для чого саме це необхідно та яку користь це дасть для вашої терапії.
Бо відвертість - це про щирість, ступінь довіри і… наявність меж. Водночас, абсолютна відкритість людини свідчить про їх відсутність.
Скажімо, клієнт може абсолютно відверто сказати мені, - «Я Вам не довіряю». Тоді я дякую за відвертість, адже насправді це дуже велика довіра, коли людина може щиро сказати: «Я тобі не довіряю». Це відверто, це чесно про те, як є і на це точно у людини є причини. Інколи, знаючи історію скривдження людини, я собі думаю, що на її місці я б теж нікому не довіряла.
Щоб пояснити чому я кажу, що надмірна відкритість людини мене, як психотерапевтку насторожує, давайте подивимося на різницю між поняттями «відвертий» і «відкритий».
Відкритий - це такий який не має меж, так би мовити, «людина без шкіри». А слово відвертий, яке походить з польського «otwarty», відчинений - тобто такий, що відчиняється та передбачає, що є якась межі. Тобто за певних умов може як зачинятись, так і відчинятись чи бути причиненим.
От, власне в результаті доброї психотерапії у людини якраз мали би з’явитися добрі, адартивні межі. Це межі, які є доречними до ситуації, так би мовити, «адекватні» здорові межі.
Як вони виглядають?
Здорові межі це точно не тотальна відкритість або закритість - бо і те, і інше говорить призводить в результаті до недовіри і скривдження. Це якраз та відвертість, яка поєднує у собі вразливість та сміливість, тобто контакт з собою і можливість відкриватися та
контактувати з іншими.
Це краще пояснити за допомогою аналогії з вхідними дверима у вас вдома. Ви ж не тримаєте вхід до квартири постійно відкритими?
Більш того, я точно знаю, що у вас вдома є двері. Але чи є вони у вашої особистості, чи є двері до вашої душі? Чи туди може заходити будь хто?
Так от за аналогією з входом в будинок - відкритість - це коли двері вашої особистості не зачиняються - заходь, бери що хочеш! Знаєте у мене був колись такий випадок, коли я забула зачинити вхідні двері. 🙈 Дізналась я про це, коли вийшла з вбиральні, з мокрим волоссям та рушником на голові, а по моїй кухні ходять якісь чужі люди, зайшли в кухню, роздивляються мої речі… Сказати, що я була в шоці, це нічого не сказати. У мене й досі ця сюрреалістична картинка перед очима. На щастя, найгіршим виявилося те, що мені довелося якось спровадити цих людей геть, але я тепер часто перевіряю чи двері до моєї квартири зачинені.
А ось відвертість - це коли я одинаково відверто сказати, що тут зачинено, що я зараз не можу/ не хочу відчиняти або спершу відчиню двері на ланцюжок, якщо, наприклад, не знаю хто прийшов. Окрім цього є ж різні рівні доступу до мого особистого простору всередині самої квартири: сусідів я запрошу в коридор, друзів - у вітальню, а мої рідні і близькі можуть вільно пересуватися всією квартирою.
Проте навіть тут є нюанси - наприклад, чи є в моїй квартирі моя кімната, мій куточок, чи є можливість зачинитись на замок, коли я у вбиральні та чи є у мене можливість усамітнитися, коли виникає така потреба? До речі, а як у вас справи з особистими межами та особистим простором у вас?
Майте гарний час та гарні особистісні межі. А якщо вам цікаві психологія та психотерапія, то я тепер більше про це розповідаю у своєму «Блозі психотерапевтки» тут: https://youtu.be/PXvBx8zmvIs
або слухайте аудіоверсію на подкастах: https://apple.co/3H1Vqxt