Уявіть собі… мурашник. Великий. Ну як великий? Не більше ніж інші і в той же час не самий маленький. Мурахи живуть своїм життям. Одні вмирають. Інші народжуються. Влітку працюють активніше, бо тепло. Сонечко. Хочеться жити та працювати. Взимку звісно ж все трохи інакше, але так було завжди. Учора та позавчора. І думали мурахи, вірніше вірили в те, що саме так буде і завтра, але… прийшов агресор. Розвалив частину мурашника і намагається взагалі його весь знищити. Одні мурахи кинулись в бій. Агресор набагато сильніший за них, але ж мурахи діють разом. Безстрашно. Навіть з якоюсь маніакальною впертістю, бо іншого мурашника їм ніхто не дасть. Хоча ні, не усі кинулись захищати своє. Стало чутно крики,
- Та що цей мурашник мені дав?
- А я не збираюсь за цю матку, дуру набиту воювати. Пішла вона в дупу.
- І я їб@в уто теж… В мене, в моїй кімнаті, завжди був протяг взимку, до шмарклів. І тепер йти воювати за це? Та ну на хер…

Уявили таке? Ні… У мурах таке непевне не можливо. Бо інстинкти. Захищати своє. Бачили як кішка захищає кошенят від кобри? Подивіться. Але ж то у мурах, та тварин.

Ми люди. У нас все інакше.

Я часто стикаюсь із тим, як ухилянти намагаються виправдати свою… сцикливість. Вони чомусь не можуть прямо сказати, «Мені страшно. Я сцикло. Не піду у військо хоч в тюрму саджайте». Нііііі… Вони вигадують собі героїчні історії. Що я вже тільки не чув. «Я не збираюсь воювати за Зеленського! (І тут ще довгий список відомих політичних прізвищ)». Інші не збираються йти воювати «за єрмаківщину», ну і так далі. Коли прозоро натякаєш на те, що не знаєш жодної людини, яка зараз воює за будь-яке відоме політичне імя, тобі одразу достають іншу платівку, про погане життя та високі податки. Що дивно. До 24 лютого 2022 року, все і всіх влаштовувало. І рівень життя і податки. Інакше, якщо людині щось не подобається, вона шукає іншу домівку, де їй буде жити краще. Ну якщо погана Україна, завжди можна було поїхати в гарну сусідську країну. Кудись в район Оймякона. Зараз вже копнули набагато глибше і почали згадувати, як він… давно… молодим лейтенантом… без гроша в кишені… і за що зараз воювати?

Ну тоді у війську взагалі не мусить бути жодної людини. Бо кожному є що згадати негативне, з опери «Мине эта страна ничиво нидала». Запросто згадаю 1992 рік, коли повернувшись зі строкові служби я пішов працювати на завод. Перша зарплатня і вуаля, еквівалент… трьох доларів США. Угу! Сто тридцять гривень на сучасні гроші. За що воювати? За ту зарплатню в сучасні три пляшки пива? Чи за часи коли сиділи на воді та макаронах? За те, що був мільйонером, але ходив в туфлях із дірками? За те, що зимова куртка була мрією? За фінансову кризу часів Тимошенко та її афери із гречкою і протизастудними ліками?… Я можу перераховувати свої причини «за що НЕ воювати?», ще годину. І кожна з цих причин дуже потужна і багато що пояснює.

Але є одна дрібниця. Маленька. Яка все пояснює…

Україна зараз воює не за минуле. Ууууупс? Неочікувано, да? Вона воює за майбутнє! Своє власне. Своїх дітей. Онуків які ще не народилися. І правнуків. Які також не народились. (А скільки поколінь НЕ НАРОДИЛОСЬ після Голодомору? Питання, да)? Так за що воювати? За те, що гроші згоріли на так званій книжці на початку 90-х? Чи наприклад за те, щоби твої племінники ходили в школу в своїй країні. Спокійно ходили. Не озираючись на небо і не знаючи більше, що таке «повітряна тривога». Дівчина в Києві теж ходила в ліцей. І наступного дня знов мусила йти. Але її життя забрав російський «Шахед». А трохи пізніш, в Харкові російська ракета таким же чином поставила крапку в житті інших дітей, яких ти навіть не знав. І так, майже щодня… І рік. Два роки тому також!

Так за що воювати?

p.s. Ах да, ще згадав як у мене на початку 2000-х, в Києві спизд@ли новий фотоапарат в метро. За це воювати? Та ну нах…