🇺🇦 Софія Федина

​Нещодавно спецпредставник Кіт Келлог зробив дуже насторожливу заяву: США хочуть, щоб Україна провела вибори, якщо вдасться припинити вогонь.

Знову ж таки, тут кілька складних нюансів. З одного боку, доки не завершиться війна, ми не можемо оголошувати жодних виборів, адже будь-який старт виборчого процесу – це знесилення та знекровлення і так виснаженої держави.

На жаль, те, що президент Зеленський уже запустив свою виборчу кампанію, є трагічним для України. Це означає розподіл ресурсів на політичні цілі замість спрямування їх на критично важливі потреби. Особливо це помітно на тлі зупинки програм USAID. Крім того, починаються репресії проти опозиції та бойових генералів, що також є частиною виборчого процесу.

Я розглядала б ці заяви у двох площинах. Перша – питання зміни влади та її легітимності. На жаль, це меседж, який активно опрацьовує Путін: мовляв, Зеленський нелегітимний, а отже, нема з ким говорити про перемир’я, і треба змінювати владу. Проблема в тому, що американські урядовці частково підхоплюють цей наратив.

Це може означати, що вони хочуть якнайшвидше зупинити конфлікт, щоб полегшити співпрацю з Москвою. Або що Україна недостатньо ефективно відпрацьовує свої зобов’язання. Чи, можливо, їх просто дістало хамство з боку України? Водночас у заяві Келлога можна побачити ще один натяк: Зеленський вичерпав себе на своїй посаді. І щоб Україна мала майбутнє, необхідні зміни. Це чіткий сигнал, що його команда більше не сприймається як бажаний партнер.
Замість того щоб зосередитися на перемозі України, президент займається переслідуванням Порошенка, а його депутати – політичними розбірками замість законотворчої роботи. Усі ці процеси – частина єдиної політики Зеленського, яка не відповідає прагненням українського народу та його баченню перемоги.

Вашингтон більше не розглядає Зеленського як безальтернативного лідера. І якщо він не змінить підхід, не почне приймати реальні рішення для перемоги України, а не для власної передвиборчої кампанії, це може мати серйозні наслідки як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

​На фоні отого всього беспределу, який твориться зараз в Українській державі за правління Зеленського, однозначно треба шукати точку опори, шукати моральних і життєвих авторитетів, чин яких допоможе вистояти і рухатися далі у нашій боротьбі.

Учора я мала можливість познайомитися саме з такою людиною. Я реально дякую Богу за таку можливість - зустріти живу легенду.

Микола Матусевич — український дисидент, співзасновник Української Гельсінської Групи, політв’язень радянських таборів, правозахисник і мислитель із гострим розумом та вишуканою іронією. Він став одним із тих, хто відкрито кинув виклик тоталітарній системі, не боячись репресій та переслідувань.

Народився на Київщині, але через голод родина була змушена тікати до московії. Після повернення в Україну відчув свою національну ідентичність, хоча навчався в московськомовній школі. Його шлях до опору почався в студентські роки, коли він захопився історією та ідеями українського національного руху. Переломним моментом стало вбивство художниці-дисидентки Алли Горської, після якого він остаточно усвідомив необхідність боротьби.

У 1976 році став одним із засновників Української Гельсінської Групи — першої легальної правозахисної організації в УРСР. Разом з іншими дисидентами він документував злочини радянської влади, передавав інформацію на Захід, зокрема до президента США Джиммі Картера та Папи Римського. За цю діяльність отримав 12 років таборів і заслань, хоча вже перед арештом усвідомлював, що «рано чи пізно на нього чекає в’язниця».

Цікава деталь, яка розкриває його характер: Матусевич мав унікальну здатність психологічно домінувати над ворогом.

Під час арешту в його дім увірвалися кагебісти, і одна зі слідчих сіла на диван. Він командирським тоном заявив: «Ти куди посміла сісти? Ви її на смітті знайшли?» — і та, розгубившись, піднялася. Потім спокійно заявив, що поки не вип’є кави, ніякої тюрми не буде. Ця внутрішня незламність допомагала йому навіть у таборах, де він давав зрозуміти охоронцям, що не вважає їх людьми, а лише «напівскотами».

Після виходу на свободу змушений був жити у Василькові, у буквальному сенсі в курнику, який сам жартома називав chicken villa. Держава не подбала про нього, зате журналісти, правозахисники та друзі допомогли йому отримати квартиру в Києві.

Його погляди на ворогів були чіткими: «Вбивати треба спокійно, без ненависті — як вириваєш бур’ян на городі». Він не визнавав компромісів із тими, хто нищив Україну, і завжди підкреслював, що головне — не боятися бути собою.

Про українців він говорив із глибоким розумінням:
«Ми самі себе дивуємо. Безграничною сміливістю, самопожертвою і безграничною підлістю. Суміш стерв’ятників і шляхетних левів».

Життя Матусевича — це приклад того, як одна людина може кинути виклик системі, не втратити гідність і, зрештою, навіть у старості залишатися тим, хто «дивиться в дзеркало і не хоче плюнути у відображення».

І ще величезна людська подяка Дарія Гірна , яка не просто створила фільм про Миколу Матусевича, але яка разом з друзями багато років поспіль допомагала і допомагає йому і іншим дисидентам, на яких в Української держави не вистачало ні часу, ні бажання допомогти. І дякую Дарії за те, що максимально підключає нас усіх, і за знайомство зокрема.

П.с. Віднедавна пан Микола є у Фейсбуці і ви можете підписатися на його сторінку чи додатися в друзі. А також пан Микола розпочав чудову акцію подяки нашим дружнім країнам: про це ви можете прочитати на його сторінці і звісно що – долучитися.

Підсумки сьогоднішнього засідання. Сьогодні без звітного допису, бо нема про що звітувати. Але є що розповісти.

Деталі у відео.