Сенси та когніції

Про роботу з частками в схема-терапії або хто живе в мене всередині

У схема-терапії є таке поняття як "частки" (режимы (рос)
modes (англ) і воно відіграє ключову роль у розумінні внутрішнього світу людини та її емоційних переживань. Частки - це різні аспекти особистості, що впливають на сприйняття світу та взаємодію з ним.

Концепція часток в схема-терапії виникла з ідеї, що особистість складається з різних частин, кожна з яких має свої власні потреби, бажання та переконання. В схема-терапії ці частки здебільшого дисфункційні, і вони можуть конкурувати між собою або взаємодіяти в складних способах. В книжці Арнода Арнца та Гіти Якоб «Схема-терапія. Модель роботи з частками», йдеться про 22 дисфункційні частки та 2 функціональні здорові частки (для щастя багато не треба, як то кажуть)

Схема-терапія використовує концепцію часток для розуміння внутрішніх конфліктів та розвитку цілісності особистості. Психотерапевт допомагає клієнту виявити та розпізнати різні частки, розуміти їхні потреби та динаміку взаємодії між ними.

Наприклад, клієнт може мати «частку вразливої дитини», яка відображає його травмування у дитинстві, а також «частку критикуючого дорослого», яка посилює негативне сприйняття себе. Під час терапії психотерапевт співпрацює з клієнтом для збалансування цих часток, зміцнення позитивних аспектів особистості та зменшення впливу негативних. Саме для цього використовується так званий «діалог стільців», коли різні частки клієнта умовно сидять на різних стільцях, а клієнт або пересаджується з одного стільця на інший, щоб сказати щось з певної частки, або займає мета-позицію, вставши на ноги, та дивлячись на діалог часток ніби зверху. Звучить як шизофренічний театр, я знаю, але це працює. Візуалізацію своєї внутрішньої динаміки замовляли? Отримайте, розпишіться.

Привіт-привіт! Я до вас зі схема-терапією. Закінчила нещодавно базовий курс, продовжую читати книжки на тему і дуже зацікавлена в цьому доказовому підході, тому не можу не розповісти про нього.

В основі цього методу лежить ідея, що наші переконання про себе, інших і світ формуються на ранніх етапах життя, а коли вони негативні або дезадаптивні, то можуть створювати проблеми у дорослому житті.

Схема-терапія допомагає виявити ці негативні схеми та розібратися в їх походженні та впливі на наші життєві ситуації. Всього таких схем виділяють 18. Наприклад існують схеми: дисфункційності, самопожертви, грандіозності та особливого статусу, соціальної відчуженості, покинутості та нестабільності і т.д. Схеми виявляються за допомогою опитувальників та в процесі розмов терапевта з клієнтом про дитинство останнього.
Крім того, існує поняття режимів, яких виділяють 10. Вони відносяться до 4 категорій: дитячі режими, дезадаптивні копінгові режими, дисфункційні батьківські режими та режим здорового дорослого (здоровий режим всього один, ггг). Все це виглядає капець як складно і просто одномоментно. Саме таке враження виникло у мене після заглиблення в схему. Коли читаєш базову книжку засновника підходу Джефрі Янга – все зрозуміло. Книжка чудово написана - простою мовою і з купою клінічних прикладів. Та й технік в схемі не дуже багато. Якщо дуже примітивно: виявляємо схеми і більш активні режими, в яких клієнт звик функціонувати і за допомогою таких технік як «Діалог на двох стільцях» та імагінативна рескрипція (переписування минулого в уяві) звільняємося від старого і непотрібного. Додатково використовуються когнітивні техніки реструктуризації та велике значення має терапевтичний альянс, в якому терапевт виконує роль «доброго батька/матері». Обмежене батьківство – окреме поняття в схемі, за допомогою цього терапевт допомагає клієнту задовольнити незадоволені в дитинстві базові потреби.
На практиці все трохи складніше, бо розібратися з усім цим непросто. Але, звісно, тут важлива практика, практика і ще раз практика. #Схема-терапія увібрала найкраще з різних підходів – КПТ, психоаналізу, гештальту, теорії прив’язаності, тобто це інтегративний підхід, а тому дуже гнучкий. Він був розроблений для ситуацій, в яких КПТ була неефективна, а саме для людей з пограничним, нарцисичним і іншими розладами особистості і доказав свою ефективність. Проте це не обмежує застосування підходу в інших випадках, бо схеми є у всіх, а концепція режимів добре накладається на будь-яку особистість. Цікаво?

Хочеться знов почати писати сюди регулярно і активно вести соцмережі , але бац...(автовиправлення змінило 'на 'бацили' хаха) дитина захворіла після перших 4 днів в садку і все пішло піхвою (хоча так, мабуть, не кажуть). Спочатку просто піклування про малу, бо так вона ще ніколи за свої 3,5 не хворіла - з температурою під 40 і жахливим кашлем, потім чоловік туди ж і паршива нежить в мене. Тиждень просто вилітає, та навіть вже більше...

Єдине, що змогла цього тижня - це трохи проаналізувати свій інвест портфель, переглянути вебінар про дивіденди і втямити знов, що з цифрами і фінаналітикою мені складно, але...повертаючись до теми каналу. Я маю намір писати про схема-терапію (курс закінчила в лютому) і про позитивну психотерапію (почала навчання на базовому курсі в березні) та таки знімати рілзи для інсти. Я навіть знов думаю про україномовний ютуб-канал розмовного жанру, хоча реалістично не розумію як це зробити (хіба що забути про англомовний).

З корисного, майже дочитала 'Вдивляючись в сонце' Ірвіна Ялома - книга-роздуми про страх смерті від найвідомішого екзистенційного психотерапевта сучасності. Книгу він писав у свої 75, зараз йому 92. Ялом - атеїст і пише про страх смерті з огляду на те, що після нічого не відбувається. Багатьох саме це і лякає, але він ділиться досвідом своїм і своїх клієнтів, як долати цю, наче б то, безпросвітність. В книзі купа клієнтських випадків, снів з інтерпретацією і роздумів автора, а також поради для психотерапевтів щодо консультування людей з вираженим страхом смерті. #книги

Це був current update. Залишайтеся, скоро повернуся:)

Подивилась за останній місяць один фільм і один документальний міні-серіал. В обох випадках я не є фанаткою тих, про кого були зняті фільми, але обидва подивилася з величезним задоволенням.

Фільм - "Rocketman" (2019, Декстер Флетчер), мюзікл і біографія Елтона Джона, яку він сам ніби розповідає з рехабу, де лікується від мультизалежності (алко-, нарко-, сексо-). Просто блискуче кіно. Головний актор Тарон Еджертон отримав Золотого глобуса Каннах як найкращий актор. Драматична історія життя талановитого музиканта показана в усьому блиску слави і занепаді особистості, яка страждає через відчуття себе нелюбимим. Psy-акцент: якій відбиток на все життя накладають травматичні стосунки з батьками, хімічна залежність. Мюзикли мабуть можуть бути нудними, але цей - ідеальний, ходжу наспівую вже другий тиждень.

Міні-серіал "Бекхем". Я ані разу не футбольний фанат, не прихильниця родини Бекхемів як світсько-культурного феномену (хоча вони привертали увагу своєю сімейністю з великою кількістю гарних дітей), але тут я залипла. По-перше, фільм дуже професійно і круто знято і змонтовано - нарізка теперішнього і минулого, безліч інтерв'ю вставок, але не нудних, гумор. По-друге, історія фокусується не тільки на досягненнях Бекхема як футболіста, а і на його факапах як особистості. Psy-фактор: мислення людини, яка досягла світового успіху, уявлення про те, як функціонує життя зірок зсередини (не заздрю). Зрозуміло, що задумка доку - представити Бекхемів ніби оголеними і нічого не приховуючими, що звісно маска. Але, блін, як вправно це зроблено:) #фільми

https://youtu.be/onjqVOM_GRQ?si=pZQOALRoAmYrhYmQ
Колега зробив класне відео про те як обрати психолога/психотерапевта в Україні.

Цікаво, жінкам почали набагато частіше діагностувати РДУГ.

Після шторму, 2016 (Хірокадзу Корееда). «Класична японська сімейна драма м'якого переконання та неймовірної простоти», - як написала журналістка з «Голівуд Репортер». Це саме те, за що я люблю фільми Корееди - в них нічого особливого не відбувається, герої живуть просте життя, взаємодіють, проживають почуття і все це на тлі японської дійсності 80-90х. Цей фільм про взаємовідносини в сім’ї письменника, якого не годує мистецтво і який підробляє приватним детективом, та пройобує більшу частину грошей на скачках, його пенсіонерку-маму та його майже підлітка-сина і колишню дружину. Японські 90ті (здається), невигадливий побут, цікаві своєю реалістичністю персонажі. Psy-акцент – відносини: між матір’ю і залежним сином, між чоловіком і його сином, між чоловіком і його колишньою. 97% на Rotten Tomatoes.

Земля кочовиків, 2020 (Хлоя Чжао). Не завжди особисто мені подобаються «оскароносні» стрічки (частіше ні), але ця дуже зайшла. по перше, люблю Френсіс Макдорманд, по-друге, тут знов сюжет без драм – просто життя 60-річної жінки, яка намагається жити у фургоні. Все життя вона пропрацювала на гіпсокартонному заводі, де було своє містечко для працівників, але завод було закрито, коханий чоловік помер і вона вирішила не залежати від суспільства наскільки це можливо. Час від часу вона підробляє на фабриках, щоб заробити на їжу та бензин та спілкується з такими ж кочовими пенсіонерами. Фільм дуже поетичний, з довгими планами пейзажей, з прекрасною грою та влучними короткими діалогами. See you down the road – ці слова звучать у фільми, коли кочовики прощаються з однією зі своїх, що померла. Це поезія без вивертів та хитросплетених метафор, це поезія дороги, яка сповіщає про те, що радість і смуток постійно подорожують разом. Psy-акцент – глибокий і об’ємний портрет героїні – простої жінки, в якої можна повчитися життєстійкості.

Аромат зеленої папайї, 1993 (Чан Ань Хунг) – ще один фільм-поезія від французького режисера в’єтнамського походження. Camera d’Or на Канському фестивалі 1993 року. Неймовірне задоволення від картинки – все максимально кінематографічно, а саундтрек вводить в транс. Якщо хочеться збігти з реальності в красу – це фільм для цього. Сайгон, 1950ті. Дівчинка 10 років приїздить з села в забезпечену сім’ю, щоб прислуговувати їм. Вона дуже допитлива та життєлюбна, незважаючи на те, що весь час тільки те й робить, що працює за їжу. Паралельно розгортається історія життя заможної родини, де батько-ігроман, його мати вважає, що невістка не змогла зробити сина щасливим, а малолітні діти по-своєму реагують на відносини батьків. Psy-акцент: картина співзалежних відносин в родині, ідея, що життєлюбність перемагає (спойлерить не буду, але у фільма дуже позитивна кінцівка).

Жінки 20 століття, 2016 (Майкл Мілз). Фільм з когорти «історія дорослішання». 1979 рік, Санта Барбара. Мати (чудова Анетт Бенінг), яка за тими часами пізно народила єдиного сина, намагається правильно виховати його, підлітка років 13ти. Крім мами у цьому процесі беруть участь ще дві жінки – припанкована фотографиня-інтроверт 20+ років, що знімає кімнату в їхньому великому старому будинку та 16-річна подруга Джеймі, яка тримає його за просто молодшого друга. Psy-акцент: добрий, чутливий фільм про діалог між поколіннями, про перші (і не тільки) почуття, про те як важливо бути незумовленим «треба» і «так всі роблять».

Вирішила писати міні-рецензії на #фільми, що дивлюся (якщо вони того варті». Ось перша порція (діліться в коментарях, що гарного ви подивилися):

Хрестець ще болить, але мені стало значно легше. Подивимось як буде далі, але чомусь мені здається, що все це пов'язано. І що прийшов час знов глибоко пірнути в себе.

Про психосоматику (хоча це не точно). Тиждень як ми в Дахабі. Я чекала цієї поїздки, тому що минулого року ми провели тут 2 місяці і закохалися - не життя, а якесь свято кожен день було. Цього разу я очікувала схожих емоцій і оскільки вже знаю місце забронювала житло до приїзду. Житло виглядало прикольно - кілька хвилин до набережної, два свої дворики - з гамаком і чайною зоною, з дахабським декором та столом нормальної висоти. Хазяїн відповідав швидко та не став вимагати депозит, як ріелтори.

Ми довго добиралися, приїхали на місце о 3й ночі дуже стомлені (Наомі заснула ще в літаку і не прокидалася). І житло нам одразу наче сподобалося. Наступного дня ми відходили, тестували інтернет і все здавалося ок. Так, хата не нова, але ніхто іншого і не очікував. Головне, що інтернет провідний, хазяїн приніс якийсь роутер ікстеншн, є робочий стіл з м'якими стільцями, досить просторо.

В перший день я була роздратована через те, що спала години три - доня мене розбудила за режимним часом. На другий день, виспавшись, я зрозуміла, що мене бісить все - дім, який виявився темним, з незручним душем та столом після хвилин п'яти сидіння за яким починає нити спина. Лайно крізь - я якось забула про дахабських вуличних псів і котів. Пильна площа Асала з ринком, до якого тепер йти 3 хвилини замість 30, але чогось це не надихає. Місцеві, які юлять, б'ють байдики та намагаються тебе ласкаво наїбати. Окремим персонажем виявився наш хазяйчик, дуже ввічливий та з гарною англійською чолов'яга, в якого втім довелося випрошувати елементарне кухонне причандалля. Туалет, в якому в мене майже почалася клаустрофобія через те, що від колін до стінки залишається сантиметр простору.

Я ходила і психувала. Я писала хазяїну кілька разів на день, я злилася, що ми вже заплатили за місяць. Я переймалася тим, що інтернет сповільнюється і може не потягне відеодзвінки, а без цього не буде роботи. Я сатаніла через те що ми не взяли дитячий візочок і не зможемо ходити на 10кілометрові прогулянки узбережжям як раніше. Я злилася так, як не злилася давно (бідний Пітер) і почувалася дуже некомфортно, але не могла вгамуватися. Ок, на морі я про все забувала, але потім мене наздоганяло знов. Я лізла в календар щоб списати це на ПМС, але до місячних ще було далеко. Я не могла зрозуміти, куди ж поділася магія Дахабу. А вчора ввечері в мене почав боліти хрестець. Я спочатку подумала, що це скутість у зв'язках через те, що тиждень пройшов без йоги але сьогодні я ходжу як стара бабуся і не можу зігнутися. Півночі я не спала, неясно чому, а вранці мене знов розбудила дитина. Я погодувала її, відвела в садок (Пітер спав, бо його вночі діставали комарі), пришкульгала додому, до цього темного єгиптянського дому і розревілася. Я ревіла через те, що мені болить, через те, що змучилася від недосипу, через те, що тіло старіє, через те, що Дахабські чари зникли, через те, що не хочу повертатися в Болгарію, через те, що нема друзів поряд, через те, що Війна і інші війни, через те, що не вмію багато заробляти, через те, що нічого не ясно, через те, що просто не пре.

Я ревіла і мені ставало трохи легше. Я думала, а навіщо я вже тиждень кожен день так страждаю і не можу розслабитися. Схоже, що не можу настільки, що аж поперек замкнуло. Чого в мене такий упертий розум, що я вимагаю від світу прогинатися? Чому я не вентилюю свою злість якось по-іншому (через тілесні техніки, через арт-терапію), а продовжую фокусуватися на негативі? Та чи насправді все настільки негативно? Чи справді я мушу копирсатися в безнадії хоч і є невизначеність?
А що як не просто так мій другий Дахаб почався саме так? А що як це епізод, який навчає мене іншому баченню та гнучкості? А що як це - мій персональний тріп без психоделіків?

Потім відбулося ще дещо через що я знов плакала ще гірше, вивільняючи давній припорошений сум, але це інша історія (окремо напишу). А потім ми пішли прогулятися з Пітером, трохи порозмовляли, випили кави. Я спиралася на його руку, а він казав, що любить мене навіть коли я така нестерпна старушенція.

у новому відео про те, що допомагало мені тримати ментальний баланс у грудні (хворіли майже весь місяць)