АНТРАЦИТ

Берег твій туманом вкрило, тягне білим по воді,
На спустошене вітрило впали померки бліді,
Весла є, гребу щосили, руки - здерті мозолі,
Хмари в небі, наче брили, тиснуть небо до землі.

Та вода, немов застигла, не пускає човен мій,
Ніч браваду дня постригла темним лезом довгих вій,
І якась незрима тиша загортає в німоту,
Вітер верби не колише, спить, мов сторож на посту.

Не спинюсь і не покину, вперто рину до мети,
Крізь безмовну скатертину, понад риб німі світи,
Прокладу свою дорогу, ніби нитку, проведу,
Крізь зневіру і тривогу шлях до берега знайду...

...Так наснилось серед ночі, чи примарилось мені,
Там де втома вкрила очі, там де згасли всі вогні,
Там, де морок лізе в душу антрацитом самоти,
Я плисти невпинно мушу, щоб спокійно спала ти.

©Павло Деркач
17.10.2024