Чекаєш, що хтось підійде до нього і скаже: «Брат, я знаю, де ти був. Я знаю, що таке війна. Я знаю, навіщо ти воював». Це дуже важливо - знати навіщо... Навіщо загинули війною подаровані брати? Навіщо вбивали людей? Навіщо ти закривав очі своєму побратиму, якого вбила ракета в центрі Чернігова? Навіщо цьому світу було потрібно вбити ту дівчинку під Києвом, щоб в цинку від патронів лишились її мізки? Навіщо ми, дорослі дядьки, плакали над свіжими могилами на Яцево?Навіщо нас взагалі загнали туди, де ми були? Щоб покласти? Навіщо ???Але ніхто не розповідає...
Ти не повинен був вижити, бо вижити — значить зрадити. І ця твоя зрада відкреслює тебе від усього світу: і від тих, хто лишився там, і від тих, хто існує тут. Ти весь час намагаєшся повернутися туди, але ця частина твого життя піде безповоротно. Ти опинишся на тотальній самоті — померти не помер, але й жити — не живеш.
І тоді ти, вчорашній солдат, сержант чи капітан - починаєш розповідати сам... Береш ручку, папір і виводиш першу фразу... Починаєш писати...Ти ще не знаєш, що це буде - розповідь, вірш або пісня...
Рядки йдуть важко, кожна буква рве тіло, немов йде зі рани осколок. Ти фізично відчуваєш цей біль, це сама війна виходить з тебе і лягає на папір. Б'є, трясе так, що не видно букв, і ти більше не тут - знову там, і знову смерть править усім і паскудний свист міни чи дрона наздоганяє розпластану спину..І знову горить наливник під Краміком..І знову ВОГ залітає в бліндаж.. І знову наступають на міну Колян і Морячок....І знову рвуть спину осколки Дніпру...
І ось вже ті, хто "на щиті", встають зі своїх могил.... Маг,Кот,Плохіш,Рамзес,Араб,Дніпро...Вони схиляються , і їх шепіт заповнює кімнату: «Давай... Давай, Зміюка, розкажи їм!!!!! Розкажи!!!! Розкажи, як смикаються хлоп'ячі тіла, коли в них потрапляє куля. Розкажи їм! Ти вижив тільки тому, що загинули ми - ти нам винен! Розкажи всім! Вони повинні знати!!»...
І рядки з кров'ю йдуть один за одним, і горілка глушиться літрами, а смерть і божевілля сидять з тобою в обнімку, і штовхають у бік, і підправляють ручку... І ось вже - вчорашній солдат,сержант,капітан, контужений, прострелений, заштопаний чи зібраний по частинах, напівбожевільний і отупілий - пишеш і пишеш..
І ти скиглиш від безсилля і туги, а сльози течуть по обличчю і застряють в щетині...
І ти розумієш, що з війни не повернеться ніхто... Та і не треба повертатися такими .
А в минуле життя, нажаль, зворотній хід зачинений.
Будемо жити!
Маю честь!
Змій. РКДБ."