Лагідна Драміонізація

Бігти, бігти, бігти...
Легені горять, повітря не вистачає, однак Герміона не зупиняється. Темні віти Забороненого лісу чіпляються за одяг, сповільнюючи її крок.

— Якого біса ми в Забороненому лісі, Герміоно? Ти впевнена, що розумієш значення слова «побачення»? Ми про таке не домовлялися! — Драко склав руки на грудях. Ця відьма колись доведе його до сказу.

Тишу порушувало шарудіння листя та хрускіт дрібних гілочок. Маленька фігура в плащі швидко наближалася до Забороненого лісу, постійно прислухаючись та оглядаючись назад, ніби тікаючи від когось.

— Ґрейнджер, зупинись!

Неподалік озера стоїть молодий, дуже білявий, сіроокий, з буйними і разом плавкими рухами юнак. Його груди нерівно здіймаються, придушуючи крик, що зріє в ньому. Бліда рука з чорною міткою під закоченим білим рукавом сорочки хапається за груди, намагаючись втримати серцебиття, яке рве його грудину, як нестримний потік прориває греблі.

Гілки хрустіли під його кроками, коли Драко пробирався крізь хащі Забороненого лісу. Він тримав паличку напоготові. Чорне пір’я було розкидане по землі, і його ставало більше. Драко нахилився, узяв одне між пальцями — гладке, блискуче, наче металеве.

Герміона здригнулася від голосу, який пролунав у темряві, і озирнулася — Драко стояв навпроти. Його очі виблискували чорною безоднею замість знайомого срібла, бліда шкіра здавалася майже прозорою, а в куточках рота багровіли криваві сліди.
— Що з тобою? Драко, що ти зробив?
Він хижо посміхнувся.

— Акціо сито спогадів, — пробурмотіла Герміона, — Ми вже говорили про це і, здається, дійшли згоди. Ти маєш це побачити.

— Можеш зробити це сама. Я думав, що зможу та, як ми обидва знаємо, сміливість — риса Ґрифіндору, — відрубав Драко.

— Граємо в хованки? Це викликає ностальгію, — пролунав тихий голос, від якого її обличчя спалахнуло рум'янцем.

Зробивши глибокий вдих, Герміона вийшла на галявину та, з погрозою, спрямувала паличку на спину чаклуна, ледь стримуючи усмішку.

‒ Мені не подобаються твої друзі, Герміоно, ‒ каже Драко, сповільнюючись, ‒ вони постійно за тобою ходять, наче прив’язались до тебе і нічого не можуть зробити самотужки.

Де шукати нині відлюдькуватого Мелфоя, Герміона знала напевно: увесь вільний час він був або в бібліотеці, або на квідичному полі. І він був їй потрібен, бо якщо вони не виберуть нарешті зілля для дослідження, то вона його прокляне.

На жаль, наразі вона проклинала ліс. По-перше, був кінець осені — час носити пальто та вдавати з себе загадкову незнайомку. По-друге, це був Заборонений ліс, до якого вона не хотіла повертатися. По-третє, Мелфой. Хоча якщо запитати Герміону в шкільні роки, то він загалом один суцільний недолік.

— Щось її довго немає, — зауважив Гаррі, коли минуло п’ятнадцять хвилин.
— Думаєш, варто перевірити, чи все гаразд? — озвався Нот.
— Я піду, — вмить підірвався Мелфой.
— Ще чого! — заперечив Рон. — Щоб ти її вколошкав там?