3 жовтня 2008 року у віці 50 років пішов з життя геніальний український поет Ігор Римарук (1948-2008).

Це сталося через день після того, як його збила автівка у Львові. Обставини трагедії та смерті не висвітлені.

Уродженець Хмельниччини почав писати вірші ще у школі. За його життя було надруковано сім поетичних збірок.

Ігор Римарук - учасник студентської Революції на граниті, лавреат Шевченківської премії.

****

У землю вогку і важку
            лягали спати люди
І місяць входив у ріку
              неначе ніж у груди,
і проростали, як трава,
                 жахи у сни жіночі,
і поїзди, немов черва,
                    точили тіло ночі,
і духи вулиць прирічнúх,
            задмухавши вокзали,
на перехресті, як рушник,
             цупкий туман в’язали.

****

Зерно

Прозора, як осінній ліс, ріка
оцього дня. Як срібне павутиння,
легкий твій рух. Розчахує рука
летючу хвилю, що гірка лиш нині,
а завтра не розмиє ні рядка,
хоча й не розіб’ється об каміння.

Пливеш. Хитливі тіні древніх веж
тебе тримають на поверхні слова,
плиткого і лискучого... Пливеш.
А захлинешся, може, випадково,
то порятують — випадково теж —
чужі човни, надійні, як підкови.

Але зіниця — крізь рядки — до дна
оцього дня!.. І пам’ять обважніла,
і з надр темнавих голос вирина,
і відчуває швидкоплинне тіло
тягар зерна, маленького зерна,
що у долоні враз зазолотіло.

І вже — углиб, углиб!.. І від руки
сахаються співучі виднокола —
в провалля часу! Дні, як вітряки,
на борошно слова перемололи,
і стверднув піт. І вже не дні — роки
пливуть. І не повторяться ніколи.

І лиш зерном, його корінням ти
тримаєшся углибленого зору,
і тіням древніх веж не перейти
трави і тиші батьківського двору,
і не роки — світи пливуть, світи,
як вистигла пшениця, непрозорі.

****