Чи живі ще присвійні прикметники?

Усі прикметники української мови традиційно поділяють на 3 розряди:

📌 якісні (називають певну якість ознаки: твердий, сильний, розумний, гарний);
📌 відносні (називають ознаку через відношення до предметів: український, шкільний, лісовий, міський);
📌 присвійні (називають ознаку, що виражає належність комусь: Галина картина, сорочине гніздо, Оксанин олівець, Сергієва книжка).

Ну годі вже з тим сорочиним гніздом, але скажіть чесно: чи часто ви чуєте фрази  Оксанин олівець, Галина картина чи Сергієва книжка?

Я давненько не чула. І, як на мене, ці словосполучення здебільшого віджили своє. Вони гарно вписуються в художнє мовлення, а от в розмовному звучать уже якось штучно.

Тож на запитання "Чия це книжка?" частіше можна почути: "Це [книжка] Сергія".

Дедалі частіше родовий відмінок іменника вживають замість присвійного прикметника, адже він означає належність речі комусь або чомусь:

👉 гавкіт собаки (замість собачий гавкіт);
👉 картина Галі (замість Галина картина);
👉 олівець Оксани (замість Оксанин олівець).

До речі, у діловому мовленні для позначення належності чогось комусь треба використовувати тільки родовий відмінок:

👉 нерухоме майно Бондаренка (а не Бондаренкове нерухоме майно);
👉 заява Васильчука (а не Васильчукова заява);
👉 інвентар секретаря (а не секретарів інвентар).

Отака несправедлива доля у присвійних прикметників. Витісняє їх родовий відмінок та й годі.

Як гадаєте, чи є в присвійних прикметників шанс на життя в українській мові? Чи з часом вони повністю відійдуть у забуття?