Людина мисляча

⬇️Окремо ще трішки цитат з книги «Вибір»:

📌Про біль та зцілення

…немає ніякої ієрархії страждань. Ніщо не робить мій біль меншим або більшим за ваш. […] Ми маємо цілком і повністю приймати те, що з нами сталося та відбувається зараз, аби мати змогу зцілятися й розквітати.

📌Про любов та смерть

Уявляю любов та те, як вона проростає з війни. Уявляю смерть та її зворотну сторону, яка завжди, завжди йде поруч.

📌Про самопідтримку

Існує багато різних способів підтримувати себе. Я маю віднайти власний, аби жити з тим, що сталося. Я ще не знаю, який він. Ми вільні

від

таборів смерті, але ми також маємо бути вільні

заради

: заради створення, заради життя, заради вибору. Тож доки ми не знайдемо нашу

свободу заради

, ми ходитимемо по колу в тій самій нескінченній темряві.

📌Про минуле

Минуле нікуди не зникає. Через нього не переступиш, його не видалиш. Воно живе в мені. Але також у мені живуть перспективи, які подарувало минуле: як я вижила, аби бути звільненою, бо живила надію у серці. Я вижила, аби пізнати свободу, бо навчилася прощати.

Я не можу змінити минуле. Але існує інше життя, яке я можу врятувати, — моє власне. Те, що я проживаю зараз, цієї дивовижної миті.

📌Про час

Я можу бачити, що минуле не забруднює теперішнього, що теперішне не применшує минулого. Час — це посередник. Час — це шлях, яким ми подорожуємо.

📌Про свободу та відповідальність

…найміцніша вʼязниця — наш власний розум і що ми вже маємо ключ від неї у нашій кишені, що цей ключ — це готовність цілковито взяти на себе відповідальність за своє життя, готовність йти на ризик, готовність звільнити себе від звинувачень та повернути собі власну невинність, прийняти та полюбити себе за те, хто ми є насправді — люди, недосконалі та цілісні.

Насправді, в книзі ще так багато вартих уваги цитат, але нехай тут будуть принаймні ці згадані — для вашого натхнення та роздумів.

#книжкове

[Людина мисляча | підписатись]

Роздуми про практику мовчання

Мені хотілось би промовчати сьогоднішній день, але тоді я порушила б свій обовʼязок (звісно, лише перед собою, але від цього він не менш важливий) писати сюди кожен будній день, а запасів готових дописів не маю. І коли ще писати про мовчання як не тоді, коли воно внутрішньо найбільш природнє, не вимушене. Тож буду так спонтанно писати про мовчання зі стану мовчання.

Вже не памʼятаю точно, де і коли дізналась про практику мовчання вперше, але зацікавила мене ця тема під час прочитання автобіографії Махатма Ганді «Моє життя». В цій книзі він ділиться своєю практикою одного мовчазного в тижні дня, коли неухильно дотримується того, аби не вести ніяких розмов. Цей день він присвячував, як я це називаю, «перебуванню в своїй мушлі» — стані внутрішньої тиші, а також читанню, письму, роздумам. Метою цієї аскези є очищення свого внутрішнього простору від зайвого зовнішнього, самозаглиблення задля самопізнання.

Вона також нагадує про один з моїх улюблених романів Германа Гессе «Сіддхартха», головний герой якого, під час пошуків роботи на питання про те, що він вміє, каже просто: чекати, тримати піст і молитись. При тому молитва тут теж виступає як практика мовчання, адже вона завжди направлена всередину, навіть якщо звертання йде до того, хто за межами нас — Бога чи інших вищих сил. Тримання посту й чекання теж потребує зосередженості, а її джерелом є досвід мовчання.

Третя книга, яка нагадала мені про цю важливу практику, і яку я зараз перечитую для філософського клубу — «Волден, або життя в лісах» Торо. Він нещадно критикує сучасну своєму часу (але актуально й досі) людину за те, що вона живе плітками й пустими зайвими розмовами. У Торо немає спеціальної практики як у Ганді, але він в принципі намагається бути осторонь марних розмов, зізнаючись, як його це виснажує, і надає перевагу перебуванню наодинці у безмовних розмовах з природою.

Проте я гадаю, що не лише природа, але й вчасні розмови з людьми, що наповнюють нас, можуть стати поштовхом до заглиблення в себе. Нещодавно один з учасників мого філософського клубу у відгуку про свою участь написав слова, які засіли в моєму серці, і вони доречні в цій темі. Він сказав: «Викликає довіру і повагу твоя спокійна невимушена манера ведення розмови, коли ти дозволяєш паузам бути і не поспішаєш їх заповнювати». Вони зачепили мене тому, що із-за самокритичності мені здавалось, що це не так, а тут людина підмічає те, що я не бачу (не дозволяю цього) в собі, не чую із-за потоку внутрішніх монологів, в яких все сплуталось — важливе і ні, істинне і порожнє, своє і чуже.

Та найважливіше з його слів — фраза про «дозволяти паузам бути». І справді, щоб почути важливе від інших чи в собі самих, ці паузи життєво необхідні. Без них всі розмови — просто білий шум. З пауз і з мовчання слова викрісталізовуються, набираються сенсом, стають вчасними і доречними, а все зайве, мов лушпиння, взагалі відпадає — залишається гола суть.

Тож давайте будемо вчитися мовчати.

#роздуми #практика

[Людина мисляча | підписатись]

Буду чесною: фентезі — не мій жанр літератури. Потребу у втечі в інші світи для мене закриває філософія, тим самим все одно лишаючи в межах реальності.

Проте також мушу зізнатись, що з фентезі, а саме — поттеріани, ще в шкільні роки почалась моя любов до читання, яка досі зі мною. А ще, минулого року завдяки своєму книжковому клубу, відкрила для себе іншу неймовірну історію на межі між фентезі та філософією — «Незриме життя Адді Лярю» В.Шваб. Це такий собі феміністичний варіант фаустівської історії, де підіймаються «вічні питання» — творчості, смертності, любові, і того, що таке безсмертя — дар чи прокляття✨

Якщо вас зацікавила ця легка, але надихаюча на роздуми історія, беріть участь в нашому спільному з каналом CHORNOBROVA KAROOKA розіграші цієї книги — тут. Результати вже в понеділок.

А я вже десь з понеділка поділюсь з вами відгуком на останню прочитану мною книгу, яка вже цілком справедливо зайняла місце серед тих, що мали на мене вплив і яку я раджу до читання всім. Дочекайтесь! 🤫

Поки ж поділіться, які у вас книжкові плани на вихідні? І ще цікаво, чи є у вас якісь вподобання по жанрам літератури?

Як припинити шкодувати про минуле й перейматись за майбутнє? Як не турбуватись тим, що думають чи навіть роблять інші? І найактуальніше для нас сьогодні, як і 10, як і 100 років тому: як пробачити або «любити ближнього», коли його хочеться/виходить лише ненавидіти?

На ці роздуми мене наштовхнула згадана вчора книга «Вибір» Едіт Еґер та критичний коментар підписниці під тим же дописом щодо неї. І дати відповідь на ці питання я хотіла б в ключі стоїцизму. Колись я вже згадувала на каналі деякі стоїчні практики, але зараз хотіла б зупинитись детальніше лише на одній з них — дихотомія контролю. Наразі вона найбільш доречна, адже навіть вся філософія життя авторки «Вибір» крутиться довкола неї.

Суть цієї практики в тому, аби всі речі (ситуації), з якими ми маємо в житті справу, розділити на ті, які ми можемо контролювати і ті, які поза нашим контролем. В доповненій концепції трихотомії контролю ще окремо виділяється те, що ми контролюємо лише частково. Головне ж в обох те, що ми можемо і повинні контролювати те, що можемо (свої думки, дії, бажання), але не страждати із-за того, що поза нашим впливом, відпустити це і не витрачати свій ресурс на такі речі (наприклад, поведінка інших людей чи глобальні події).

Це розділення не усуває нас від реального життя, не створює ілюзій, навпаки, дає змогу ясно та чітко розуміти межі своїх повноважень, бути проактивними де це можливо і не сунути свого носа туди, де це не потрібно. Що допомагає усвідомити ці межі? Розум. Він дає нам можливість бути вільними в своєму виборі за будь-яких обставин. Протягом всієї книги Е.Еґер постійно думками повертається до слів матері напередодні загибелі в Аушвіці. Вона казала своїй донці памʼятати про те, що ніхто не зможе відібрати в неї те, що вона тримає в своїй голові. І дійсно, це єдине, що вціліло серед всіх зовнішніх втрат — Батьківщини, дому, родини, коханої людини, здоровʼя та фізичної форми, достатку, майбутнього, яким воно уявлялось.

Кожна з цих втрат — ще одна вагома, до безлічі інших, причина ненавидіти тих, хто у них винуватий. І це було б лицемірством гадати, що за таких обставин можна «любити ближнього», це неможливо. Але як тоді бути з цим відчуттям ненависті, несправедливості, розчарування, втрати, горя? Знову повертатись думкою до того, що кожне з цих відчуттів — лише наше, воно невидиме, неіснуюче обʼєктивно в світі для інших. Ті, кого воно стосується, взагалі не те, що не відчувають його, можливо, навіть не підозрюють про нього.

Я не кажу зараз про безкарність, про закриття очей на злочини, ні, кожен злочин має мати своє покарання. Проте хочу тут сфокусувати увагу виключно на нашій реакції щодо того, що з нами сталось чи відбувається зараз. Найбільша проблема в тому, що ненависть, навіть якщо вона направлена на когось в зовнішньому світі, врешті обертається на нас самих. Вона розʼїдає нас зсередини, як іржа залізо. Ненависть — не протилежність любові, якої ми позбавляємо наших кривдників, вона дійсно є зворотною стороною любові, але все ж її частиною, як смерть є частиною життя. Більшою протилежністю виступає байдужість.

Це байдужість, яка зростає зі свідомого бажання не відчувати любов, і це природньо, це більш щиро — не любити тих, хто тебе вбиває без думок про «праву щоку». Адже як писав Е.Фромм, любов — це активна дія, це рішення любити (якщо ми говоримо про справжню любов, а не тимчасову пристрасть). То так само і з ненавистю — як би ми не думали, що це щось, що бере над нами верх і у нас виходить лише ненавидіти — це не так. Ми завжди вільні обирати — любити, ненавидіти або взагалі бути байдужими.

Найвища форма практикування дихотомії контролю щодо речей, які викликають в нас руйнівні для нас самих почуття, це зрозуміти, що те, що вчиняють щодо нас наші вороги — поза нашим контролем, але в нашій волі обирати як на це реагувати. Байдужість, яка вивищується і над любовʼю і над ненавистю, на мою думку, тут є найбільш адекватним способом реагування. І вона не виключає собою боротьби, але точно дає більше свободи, мудрості, спокою.

А що ви думаєте з цього приводу?

#роздуми #практика

[Людина мисляча | підписатись]