THE HITCHIKING BALLAD

знаєш, найгірше - це мотель.
синя дорога схилом.
бачити вогники тих осель -
ось що мені не сила.

хтось пригадається і тоді
ніжність зжере до крихти.
вилию душу оце тобі,
може, і спогад стихне.

мокре узвишшя, далекий спів,
мандри на ногу босу.
сотні разів я уже хмелів -
тисячі падав в фосу.

падав зі сходів, дахів, зате,
часом бувало смішно.
в принципі, падати - це святе.
тільки любити грішно.

але як згіркне бува печаль,
думаєш: це довіку
пам'ять плестиме свою вуаль,
цвіт на її повіках?

вигин дороги, її стегна.
думав - усі забутні.
десь поза горами йде весна
в краденій синій сукні.

я би, напевно що, теж згрішив,
вміти би тільки красти.
щось пропустив, не зігрів, пропив -
я ж бо не знав, що щастя.

бачиш, я дурень, та не простак.
граю на дримбі й альті.
ти не журися, маленька, так -
березень зробить сальто,

все завирує і змінить вмить,
чисто як білка хутро.
я не беруся тебе учить -
дурні бувають мудрі.

○

він говорив і плелась дорога,
сосни стрибали у стрімчаки.
добре що хоч не питав нічого.
я би вже кинулась навтьоки.