як це бачу я

Завтра стартують найбільш очікувані і водночас непередбачувані вибори 47-го Президента США.

Результати виборів безсумнівно стануть важливим чинником, що вплине на хід війни в Україні. Я не є експертом, щоб давати чіткий аналіз, хто для нас буде кращим чи гіршим. Всі ми вже чудово побачили ціну словам західних політиків, тому судити за передвиборними заявами наївно. Я це бачу так: перемога Харріс — в кращому випадку це продовження "обтєкаємой" допомоги з супроводжуючими розповідями про рішучу підтримку. Перемога Трампа - кот в мішку. Він, сидячи за столом з Зеленським, говорить про підтримку і справедливий мир, а потім встає та заявляє, що з путіним він у кєнтах, і Україні треба урізати допомогу. Для мене його дії є абсолютно непередбачуваними, і надії на оптимізм відсутні. Проте, на щастя чи на жаль, чекати залишилось недовго, і результати цих виборів ми не лише побачимо, а й відчуємо на власному житті.

Буду відвертий: загалом за всіма цими виборами в США та іншими геополітичними подіями мене постійно хвилює дещо, що набагато ближче і, як мені здається, більш значуще. Це - напрямок нашої країни та дії нашої влади. Мені здається, я, як і українське суспільство(чи якась частина його) сьогодні абсолютно не розумію, куди ми йдемо.

Новинна стрічка вже давно втратила будь-який оптимізм, кожна заява, кожен рух влади та тих хто з ними, породжує все більше запитань, на які ніхто не в змозі відповісти, і ти, як громадянин України, який живе тут і має намір продовжити своє життя в цій країні не розуміє, що відбувається? І я зараз не говорю про військові питання, адже я не є військовою людиною і ніколи не брався їх коментувати чи оцінювати. Проте, якщо вже й говорити про військовий напрямок, подібне нерозуміння "куди ми йдемо" сьогодні можна чути починаючи від генералів, які в перші дні повномасштабного вторгнення реально допомагали керувати захистом окремих областей і успішно це робили, від комбатів, які славляться не кількістю нагород, а своїм досвідом і повагою особового складу, який вони реально бережуть, а не лише на словах, закінчуючи звичайними солдатами. Одне головне питання: куди ми йдемо? Що є кінцевою ціллю? Кордони 91-го року звучать красиво сьогодні лише в західній пресі та на телемарафонах. На третій рік повномасштабного вторгнення, мені здається, український народ і його представники хоче розуміти і почути від людей, які приймають ключові рішення, куди ми реально йдемо.

Ми вже на визначальній межі, де кожен крок і кожне наступне рішення матимуть фундаментальне значення для нашого майбутнього як країни. Потрібне чітке та адекватне розуміння, куди ми рухаємося. Важливо, щоб ми чули ясні відповіді від нашої влади. Без цього внутрішня єдність і прагнення до свободи не матимуть сенсу. Тільки разом, маючи спільне бачення, ми можемо подолати виклики, що стоять перед нами, і продовжити боротьбу за Україну, якою ми її бажаємо бачити.

як це бачу я

Зеленський відмовив Генсеку ООН Гутеррішу у візиті до України через його участь у саміті БРІКС в Казані.

Прекрасно, взагалі за ізраїльським прикладом цього підора треба зробити персоною нон-грата.

як це бачу я

НАТО не планують найближчим часом запрошувати Київ приєднатись до Альянсу.

"Ми зараз не на тому етапі, коли Альянс говорить про надання запрошення в короткостроковій перспективі"

Повідомила глава місії США при НАТО Джуліан Сміт.

Не пройшло і 24 години.

Що далі? План Б, напевно? Підписати меморандум про співпрацю в питанні щодо запрошення до НАТО?

як це бачу я