Що на поверхні? (1/2)
Ріелтори – це часто просто зручна ціль, аби виплеснути фрустрацію самим сектором оренди житла загалом. Взаємодія з ними часто відбувається в умовах стресу, коли треба терміново шукати нове помешкання – рідко з власного бажання. Платити незнайомій людині, яку не наймали, та ще й з врахуванням і так великих інших витрат відчувається несправедливим.
Узагальнення шкідливі і думаю, що в багатьох є й хороший досвід такої взаємодії. Одного разу пані наприклад переконувала власника, що ми адекватні й за котів можна просто взяти трохи більшу заставу, а в договорі прописати клінінг чи усунення пошкоджень – для мене було зрозуміло, що людина в цьому випадку на моєму боці. Але здебільшого виходить парадоксальна ситуація: орендарі платять за роботу ріелтора на іншу людину – орендодавця, інтереси якого відстоюють, ревно захищаючи квартиру від дітей/домашніх улюбленців, ‘неплатоспроможних’, надто молодих/старих, ‘не-там-зареєстрованих’ тощо. Взамін ви отримуєте крінж-чат у вайбері із фото нерелевантних оголошень і можливо роздрукований шаблон договору щодо якого вам навіть не кажуть, що він є чинним без усіляких нотаріусів і з ним можна йти до суду відстоювати свої права (ну бо якщо вас виженуть чи незаконно піднімуть вартість і ви з’їдете, то навіть краще – можна буде ще з когось комісію взяти).
Якесь регулювання їх професійної діяльності – в принципі рішення, яке може навіть дозволило б зняти трохи невдоволення сектором оренди, але і його навряд чи хтось буде робити. Це так не тільки через те, що в принципі тоді відповідальні за політику втратять потенційну групу підтримки, яка безкоштовно повторює ‘ну ринок такий нічого з цим не поробиш ціни ростуть’ з аргументацією типу ‘люди кудись їдуть, попит росте/падає’ (ну бо сказати ‘бо ми так сказали і орендодавці так захотіли’ якось не дуже звучить), а й просто тому, що в принципі нема кому цим займатись.
Ріелтори – це часто просто зручна ціль, аби виплеснути фрустрацію самим сектором оренди житла загалом. Взаємодія з ними часто відбувається в умовах стресу, коли треба терміново шукати нове помешкання – рідко з власного бажання. Платити незнайомій людині, яку не наймали, та ще й з врахуванням і так великих інших витрат відчувається несправедливим.
Узагальнення шкідливі і думаю, що в багатьох є й хороший досвід такої взаємодії. Одного разу пані наприклад переконувала власника, що ми адекватні й за котів можна просто взяти трохи більшу заставу, а в договорі прописати клінінг чи усунення пошкоджень – для мене було зрозуміло, що людина в цьому випадку на моєму боці. Але здебільшого виходить парадоксальна ситуація: орендарі платять за роботу ріелтора на іншу людину – орендодавця, інтереси якого відстоюють, ревно захищаючи квартиру від дітей/домашніх улюбленців, ‘неплатоспроможних’, надто молодих/старих, ‘не-там-зареєстрованих’ тощо. Взамін ви отримуєте крінж-чат у вайбері із фото нерелевантних оголошень і можливо роздрукований шаблон договору щодо якого вам навіть не кажуть, що він є чинним без усіляких нотаріусів і з ним можна йти до суду відстоювати свої права (ну бо якщо вас виженуть чи незаконно піднімуть вартість і ви з’їдете, то навіть краще – можна буде ще з когось комісію взяти).
Якесь регулювання їх професійної діяльності – в принципі рішення, яке може навіть дозволило б зняти трохи невдоволення сектором оренди, але і його навряд чи хтось буде робити. Це так не тільки через те, що в принципі тоді відповідальні за політику втратять потенційну групу підтримки, яка безкоштовно повторює ‘ну ринок такий нічого з цим не поробиш ціни ростуть’ з аргументацією типу ‘люди кудись їдуть, попит росте/падає’ (ну бо сказати ‘бо ми так сказали і орендодавці так захотіли’ якось не дуже звучить), а й просто тому, що в принципі нема кому цим займатись.