«Я знаю, що те, що тут пишу, не можна назвати ні хронікою, ні колонкою, ні статтею. Але я знаю, що сьогодні
це — крик. Крик! втоми. Я втомилася. Очевидно, що моя
любов до світу ніколи не зупинятиме ні війни, ні смерті.
Любов ніколи не ставала перепоною для того, щоб всередині обливатися кривавими сльозами.»
«Твір мистецтва — це акт безумства творця. Тільки він проростає не як безумство й прокладає шлях. Проте планувати це божевілля, щоб осягнути світобудову, - безглуздо. Передбачення пробуджується від млявого сну більшості тих, хто спить, або від розгубленості тих, хто вгадує, що щось відбувається або відбуватиметься. Божевілля творців відрізняється від божевілля психічно хворих. Вони, серед решти причин, про які мені невідомо, збилися зі шляху пошуку. Ці випадки вивчають медики, тоді як творцями стають під час самого акту безумства.»
«Я якось сказала, що писання - це прокляття. Не пам'ятаю, чому саме я це сказала, якщо чесно. Тепер
повторюю: це прокляття,але це те прокляття, яке дарує
рятунок. Воно рятує душу, загнану в пастку, рятує людину, яка відчуває себе непотрібною, рятує день, у якому живеш,і якщо не писатимеш, ніколи не відчуєш по справжньому. Писати — це прагнути зрозуміти, це прагнути відтворити невідтворюване, це відчувати до самого кінця відчуття, яке б лишилося невисловленим і задушеним.»
«Записки для молоді: про написане і пережите» Кларісе Ліспектор.
Це було ніби зазирнути за ширму душі авторки, підглянути у її свідомість та спробувати зрозуміти її дивні, софістичні, відірвані від світу тексти. Напевно, ці есеї варто читати після прочитання книжок авторки, але я прочитала до і не шкодую про це,адже тепер у мене є відчуття, що я особисто знайома з цією людиною та її способом творення, але буде дуже цікаво перечитати «Записки…» вже коли я ознайомлюсь з творчістю Кларісе та переосмислити їх.
Її текст іноді важко осягнути, а іноді він відгукується десь у глибинах душі, це дуже медитативні тексти, над якими цікаво подумати.Тепер я точно впевнена, що хочу продовжувати знайомство з авторкою.