"Ми всі, залишимось тут...
Звідси не повертається ніхто. Ніколи.
Назад родина отримує лише жалюгідну подобу свого сина, чоловіка, тата - агресивну звірюку. Вони бачать поруч з собою істоту злу на весь світ , яка не вірить ні в що, крім смерті. Яка як сірник спалахує на будь-яке слово.Яка криє матом увесь світ, і готова вигризти горло будь-кому, хто "не так подивився".
Вчорашній солдат, сержант ,капітан більше не належить ні батькам, ні рідним. Він належить їй... він належать війні, з якої повернулося лише тіло чи його залишки...
Душа залишилася там, з нею, з війною...
Але тіло все ж повернулося. І війна відмирає в ньому поступово, пластами - шматок за шматком...
Повільно, дуже повільно вчорашній солдат ,сержант чи капітан перетворюється з бездушного манекена з порожніми очима і випаленою душею в якусь подобу людини. Спадає нестерпна нервова напруга, згасає агресія, проходить ненависть...
Найдовше тримається страх - тваринний страх смерті, але з часом проходить і він...
Він починає вчитися жити в цьому світі заново... Вчитися ходити, не дивлячись під ноги, вчитися наступати на колодязні люки і стояти на відкритому просторі в повний зріст. Купувати їжу, говорити по телефону і спати на ліжку. Вчитися не дивуватися гарячій воді в кранах, електриці і теплу в батареях, чи не здригатися від гучних звуків...
Відпускає бажання забитись десь в куток, в тишу,і просто поспати.
Кудись, на задній план, потихеньку відповзає відчуття неминучої смерті.
Зникає автоматизм дій.
Розслаблюється постійно готове до ривка тіло. Потихеньку зникає уміння стріляти не роздумуючи і визначати відстань на слух. Жерти все підряд чи не жерти взагалі. Спати в снігу.
Ти забуваєш, як ставити розтяжку, як пересуватись, як контролювати простір.
Але ще довго ти, прогулюючись з дітьми по парку, будеш очима пасти периметр, обходити кущі, і мати бажання провалити голову дурню, який кинув пітарду, чи проїхав на мопеді... Десь за кілометр від тебе.
Страх тримається довго, тіло пізнало десятки різновидів страху — від спекотного страху бою, коли все закипає від адреналіну, до паралізуючого страху мінометного обстрілу, що леденить нутро; від тяжкого очікування постійної небезпеки, що ниє під шлунком, до тваринного страху смерті — але зрештою проходить і він.
І ще сни. Зазвичай нічого конкретного, лише чорна порожнеча. Але іноді й конкретне. Це гірше.
Натомість повертаються такі дивні, непотрібні почуття, як інтерес до життя, доброта, співчуття. Усміхненість. І не оскал, від якого здоровенна вівчарка складає вуха і піджимає хвіст, а просто усмішка. Вони вичавлюють ті, інші почуття,життєво необхідні там, на війні.
Останнім приходить уміння любити. Не кохати, як дітей, дружину, родину, а любити. Людей. Зі всіма їх недоліками... Це, мабуть, найскладніше.
Починаєш жити. Спочатку - тому що так вийшло,залишився живим - не відчуваючи від життя ніякої радості і розглядаючи її як бонус, що по дурниці долі випав на твою частку. Все одно, справжнє життя твоє, ( як ти думав тоді), прожите від кірки до кірки в ті дні, поки ти був там, і решта років п'ятдесят не зможуть нічого ні додати до тих днів, ні зменшити від них.
Але потім втягуєшся в життя... Стає цікава ця гра, яка не насправді... Видаєш з себе повноправного члена цього суспільства. Маска нормальної людини приросла успішно, і організм більше не відторгає її... І оточуючі вірять, що ти такий же, як і всі... Але справжнього обличчя не знає ніхто... Ніхто не знає, що ти більше не людина. Люди ходять навколо, сміються, ковзають очима і сприймають за свого... Або просто відводять в бік погляд.
Правду більше ти не говориш нікому.
Людині не бачившій війну ну хочаб десь ,з краєчку- не пояснити війну, точно так, як сліпому не пояснити відчуття зеленого, а чоловікові не дано зрозуміти, що значить виносити і народити дитину. Але весь час ти чекаєш.. Чого? Не знаєш і сам...
