нехай це абсурдно, але я відторгую ідею свого фізичного буття. існую, ніби беззмістовна сутність, неозначена константа, десь у підпросторі. зрештою, це має якийсь зміст: самоусвідомлення чи будь-які фізичні відчуття — лиш ілюзія, спричинена присутністю в організмі нервової системи. буває, відмовляюсь сприймати тіло, у якому живу. ніби воно насправді не моє, і моїм ніколи бути не могло — лиш непотрібний недовершений шматок м'яса, наскрізь наштриканого пористими неорганічними кістками. коли хочеш ущипнутися, щоби відчути бодай якийсь біль (він же мав би нагадувати про реальність), шкіра лиш зминається, ніби мокрий папір, і відчувається щось легке та неприємне. здається навіть, ці відчуття виходять за межі тіла, так ніби воно недійсне, непостійне, необмежене, не