Своє перше Різдво в горах Ніла зустріла на роботі. Звісно, ніхто офіційно не святкував, але вулиці стояли мирні й засніжені, як то буває тільки на Святвечір. [...]
Усередині Марусиної хатини стояла нагріта темрява, лише біле зимове світло з вулиці ледь показувало контури меблів і двох людей.
— Що тут у вас таке? — Ніла з порога.
— Зараз побачиш, заходь скоренько, — прорізався голос Ані з темряви, а потім чирк сірника.
Коли Аня запалила свічку на столі, Ніла побачила, що на ньому стояли миски й тарілки зі стравами: вареники, гриби, хліб, узвар і ще щось схоже на кутю, але рідке. Дівчата були одягнені у вишиванки, волосся причесане, губи підфарбовані — усе як на свято.
— Ми тут Святвечір улаштували, — пояснила Маруся, сідаючи за стіл, — зачекалися тебе вже. Хоч, може, й добре, що вже так пізно — не будуть у вікна заглядати.
— І наш улюблений сусід уже хропе у своєму ліжку, — докинула Аня.
— Коли ви встигли все це зробити? — Ніла й собі сіла за стіл, поправляючи білий комірець блузки.
— Я почала ще вчора, зробила кутю, узвар, а вареники оце ми з Анею наліпили, поки тебе ждали. Пробуй із грибною підливою, із сушених білих.
— Я ще ніколи не їла такої куті, як суп, — призналася Ніла. — У нас удома дуже густа та скромніша, лише пшениця, мак, горіхи й мед, без родзинок.
— Це Аня привезла від мами, вона має виноград удома і з нього родзинки робить.
— Моя мама ще щось робить, — Аня витягла з-під столу пляшку з червоним вином, — але це на завтра.
Отак, за таємною Святою вечерею, у світлі лише від полум’я свічки та за простими розмовами, три дівчини зустрічали Різдво. Уперше за багато років Нілу оповило те просте й тепле відчуття сім’ї, приналежності та взаємної доброти. [...]
Ніла зрозуміла, як їй бракувало такого відчуття й такої нагоди зібратися разом — не лише на свята. І сьогодні у неї все це було.
Уже вдома, у своїй кімнаті, Ніла дивилася, як за вікном падає сніг, замітає білим двір, стелиться м’яко й безшумно. Вона запалила жовту свічку, яку тримала про всяк випадок. Сьогодні був якраз той випадок. Переддень Різдва. І Ніла йому дякувала. Дякувала Різдву.
Усередині Марусиної хатини стояла нагріта темрява, лише біле зимове світло з вулиці ледь показувало контури меблів і двох людей.
— Що тут у вас таке? — Ніла з порога.
— Зараз побачиш, заходь скоренько, — прорізався голос Ані з темряви, а потім чирк сірника.
Коли Аня запалила свічку на столі, Ніла побачила, що на ньому стояли миски й тарілки зі стравами: вареники, гриби, хліб, узвар і ще щось схоже на кутю, але рідке. Дівчата були одягнені у вишиванки, волосся причесане, губи підфарбовані — усе як на свято.
— Ми тут Святвечір улаштували, — пояснила Маруся, сідаючи за стіл, — зачекалися тебе вже. Хоч, може, й добре, що вже так пізно — не будуть у вікна заглядати.
— І наш улюблений сусід уже хропе у своєму ліжку, — докинула Аня.
— Коли ви встигли все це зробити? — Ніла й собі сіла за стіл, поправляючи білий комірець блузки.
— Я почала ще вчора, зробила кутю, узвар, а вареники оце ми з Анею наліпили, поки тебе ждали. Пробуй із грибною підливою, із сушених білих.
— Я ще ніколи не їла такої куті, як суп, — призналася Ніла. — У нас удома дуже густа та скромніша, лише пшениця, мак, горіхи й мед, без родзинок.
— Це Аня привезла від мами, вона має виноград удома і з нього родзинки робить.
— Моя мама ще щось робить, — Аня витягла з-під столу пляшку з червоним вином, — але це на завтра.
Отак, за таємною Святою вечерею, у світлі лише від полум’я свічки та за простими розмовами, три дівчини зустрічали Різдво. Уперше за багато років Нілу оповило те просте й тепле відчуття сім’ї, приналежності та взаємної доброти. [...]
Ніла зрозуміла, як їй бракувало такого відчуття й такої нагоди зібратися разом — не лише на свята. І сьогодні у неї все це було.
Уже вдома, у своїй кімнаті, Ніла дивилася, як за вікном падає сніг, замітає білим двір, стелиться м’яко й безшумно. Вона запалила жовту свічку, яку тримала про всяк випадок. Сьогодні був якраз той випадок. Переддень Різдва. І Ніла йому дякувала. Дякувала Різдву.